Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет був на Дніпропетровщині цілих три доби. Однією з причин його пильної уваги до нашого краю стало негативне ставлення місцевої влади до Української Православної Церкви Київського Патріархату.
 
“Не пущать!”
Владика, звісно, людина толерантна, і висловлювався вельми інтелігентно. А треба б кричати на повен голос і називати речі своїми іменами. Мені й досі пригадується та злощасна сесія обласної Ради народних депутатів минулого скликання, коли вирішувалося питання про долю Преображенського собору. Здавалося б, проблема виїденого яйця не варта. Московському Патріархату належать практично всі культові споруди на території області. Та ба – народні обранці й чути не захотіли якихось аргументів. Київському священику навіть слова не надали. Голос одного з колег про те, що таким рішенням продовжаться злочини радянської влади, нікого не зворушив. Та й чи міг зворушити? Такі поняття, як совість, мораль, що для україноненависника-“інтернаціоналіста”, що для запопадливого малороса, ладного підошви лизати усьому московському, нічого не варті. Пригадую, як ще у вересні 1989 року ініціативна група Української Церкви звернулася до міськвиконкому з проханням надати їхній громаді Преображенський собор. На мовчання віруючі відреагували двома короткочасними голодуваннями протесту. Врешті-решт тодішній секретар виконкому міської Ради народних депутатів В. Волков підписує “Висновок по заяві групи віруючих” з вироком прямо вбивчим: “виконком міськради вважає неможливим реєстрацію релігійного об’єднання, бо УАПЦ була саморозпущена на Соборі у 1930 році”. Свят-свят… Віроломну, злочинну ліквідацію Церкви влада взяла за виправдання своїх дій. Що ж це діється на білому світі, люди добрі?
А через кілька днів тодішній керуючий справами виконкому В. Гібріченко, який, до речі, ввійшов в історію як один з учасників підняття синьо-жовтого прапора над мерією, підписує новий документ з мало підвладним здоровому глузду змістом: “Розглянувши заяву віруючих в особі 22 впровадників про реєстрацію общини Російської (це не помилка – С.Д.) Православної Церкви, виконком міської Ради вважає її обґрунтованою і клопочеться перед виконкомом обласної Ради про реєстрацію даної общини, а також про розгляд питання передачі общині Преображенського собору у встановленому законом порядку”. Виходить, тільки-но заявила про своє існування громада Української Православної Церкви, як влада, відчувши для себе смалене, поспішно створює общину московську – і собор має бути переданий саме їй. Без будь-якої аргументації, бо крити, по суті, й нічим: РПЦ на той час тільки у Дніпропетровську мала сім культових приміщень. А Українська Церква – жодного! Чи не вражаючим цинізмом видаються тут посилання на закон? Не посилатися, а кричати треба про ту статтю карного кодексу, де йдеться про порушення релігійної рівноправності. І чому за таких явних рецидивів жодного дніпропетровського владця донині не судили? Хоча для них закон один, як і принцип: “Не пущать!”.
 
“Київський Патріархат – це Церква вільна”
– У ставленні вищої державної влади до вашої Церкви щось змінилося?
– Змінилося на краще. Бо держава відчула, що Київський Патріархат – це є та помісна національна Церква, яка може стати її духовною опорою, об`єднати і консолідувати українське суспільство. Коли постало питання, яким шляхом піде Україна – білоруським чи незалежним, наша Церква однозначно заявила, що вона виступатиме тільки за самостійну державу, підтримуватиме і Президента, і всі патріотичні сили.
 
“Ми незалежні – і від Москви, і від Константинополя”
На влаштованій у Дніпропетровську прес-конференції Патріарха, зрозуміло, насамперед розпитували журналісти. Але отримали таку можливість і дехто з тих, хто до „mass media” не належить. Особливо характерним видалося запитання одного з прихильників УПЦ Московського Патріархату – мовляв, чи варто у діяльності Церкви виділяти національний аспект, адже, приміром, у США єдиної канонічної Церкви немає? І владика терпляче пояснив суть питання.
– До 1448 року на території нинішніх України, Росії та Білорусії була єдина Київська митрополія, яка належала до Константинопольського Патріархату, тобто не мала автокефалії. А коли виникли Московське та Литовське князівства і дві держави, вона розділилася на дві частини. Київська залишилася у звичному статус-кво. А Московська проголосила свою автокефалію, яку Константинополь не визнавав 141 рік.
І Київський митрополит Московському цареві не присягав. Але Московська держава не заспокоїлася до того часу, доки у 1686 році не приєднали за допомогою, як кажуть, 30 соболів, Київську митрополію.
У США ж немає єдиної канонічної території, бо туди втікали люди з усіх країн. А, приміром, у Румунії, Болгарії, Греції, Грузії Церква одна.
Головна причина сьогоднішніх подій – бажання зберегти владу “третього Рима”, яким себе вважала Москва. Але ця єдина церковна імперія існувати не буде, і ми є свідками її розпаду.
Коли я зустрічався з Вселенським Патріархом у 1992 році, той сказав, що Українська Церква має право на автокефалію, але спершу треба об’єднатися у єдину Церкву. А сьогодні він усвідомлює, що Москва зробить усе можливе, аби цього не допустити. Адже митрополит Володимир (Сабодан) вимагає від Київської Патріархії покаятися і повернутися під їхній омофор. На такі умови ми не підемо ніколи, бо не для того відокремлювалися.
Зараз Вселенський Патріарх схиляється до того, щоб надати автокефалію частині Української Православної Церкви. Що це означатиме? Київський Патріархат, який донині вважався невизнаним і нібито розкольницьким, увійде у сім’ю православних Церков, а Московський опиниться у розколі. Якщо так станеться, то в Україні піде процес приєднання парафій до нас, що сприятиме об’єднанню всього православ’я.
P.S. Дніпропетровська влада візит Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета проігнорувала – ніхто з її високих посадових осіб без будь-яких пояснень зустрітися з ним не побажав, хоч листи з проханням про це були надіслані завчасно. За свідченням владики, в жодній області України, окрім хіба що Луганської, немає такого ставлення до нього – навіть у Криму ситуація краща.
 
Газета “Новый взгляд”, № 23 (32), 1996 р.
Сергій ДОВГАЛЬ