Щоранку християнин у молитві повторює, що вірує в єдину святу й соборну апостольську Церкву. Чи матимемо ще в цьому тисячолітті єдину Церкву в Україні і яким шляхом до того треба йти?
Єдина свята й соборна апостольська Церква, главою якої є Христос, існує, але вона невидима для людського ока, тому ми в неї віримо. Що стосується єдиної Церкви в Україні, тобто досягнення єдності католиків і православних, то це можливе лише у загальному православно-католицькому єднанні. В Україні можливо утворити єдину Церкву, якщо греко-католики об’єднаються з православними й одні відокремляться від Рима, а другі – від Москви, і разом побудують помісну православну Церкву – рівну між рівними.
Єдина православна Церква в Україні, безперечно, буде. У цьому не може бути ніякого сумніву. Є Українська держава – буде єдина помісна Церква. Для цього потрібно небагато – добра воля, а її поки що нема. Треба зробити рішучий крок від Москви і не посилатися на канони, тому що канонів про утворення автокефальних Церков поки що не існує. Неіснуючими канонами намагаються зберегти єдиний Московський Патріархат у пострадянських державах.
Ваше ставлення до гасла, що українець насамперед має бути українцем, а вже потім православним, католиком тощо.
Один архимандрит (звичайно, православний) сказав мені: “Я украинец, но душа моя русская”. Значить, в українців можуть бути душі або російські, або римські. Для побудови Української держави треба, щоб і православні, і католики мали українську душу.
Ваш погляд на світовий екуменічний рух. Чи бачите Ви загрозу в ньому для тих Церков, у яких більше справжньої віри, а, з’єднавшись з іншими, вони ту перевагу втратять?
Одним із найважливіших завдань екуменічного руху було досягнення церковної єдності, тобто бажання мати на землі єдину Церкву. На сьогодні екуменічний рух зайшов у глухий кут. Ті, хто активно брав участь у досягненні єдиного віровчення неподільної Церкви (до 1054 р.), побачили, що для людей нині це завдання не під силу. Якщо не допоможе Бог, то прийти до справжнього єднання у вірі і таїнствах неможливо. В той же час треба визнати, що екуменічний рух зробив немало позитивного. Він і сьогодні зближує християн у соціальному служінні людству. І все ж небезпека для втрати чистоти апостольського і святоотецького віровчення існує. Тому він викликає неоднозначні до себе ставлення.
Чи поділяєте Ви думку про те, що ми мало знаємо „андріївське” християнство Руси, на противагу „володимировому”, аж настільки, що не вживаємо до нашої Церкви означення апостольська?
Кожна помісна Церква, якщо вона зберігає апостольське віровчення і преємство від апостолів, є апостольська Церква. Але тут, мабуть, йдеться про те, чи була заснована Українська Церква апостолом Андрієм. Є історичні Церкви, які були засновані апостолами. Є Церкви, на територіях яких у І ст. проповідував Євагеліє Христове той чи інший апостол. На території сьогоднішньої України проповідував ап. Андрій, але ми не можемо сказати, що нашу Церкву заснував апостол Андрій. Це було б перебільшенням. Нема ніяких підстав протиставляти “андріївське” християнство “володимировому”.
Чи згодні Ви, що, незважаючи на те, що мовою Церкви була староболгарська, в Україні, завдяки вражаючій народній обрядовості, витворилася своя, глибинно українська церковна обрядовість, яку тепер, коли служба правиться рідною мовою, можна вдосконалити й розвинути далі? Чи доцільно було б створити відповідну комісію з відомих народознавців та діячів Церкви, щоб започаткувати такий перебіг?
За часів войовничого атеїзму багато народних звичаїв, які підтримували духовність народу, було заборонено. Тепер доцільно повернути ці звичаї до життя. Для цього потрібно створити комісію з представників Церкви і відомих народознавців. Відродження народних звичаїв, пов’язаних з церковною обрядовістю, буде протистояти навалі непроханих закордонних місіонерів, які прищеплюють молоді чужі нашому народу звичаї і світогляд, і в той же час повертати людей до джерел правдивої духовності. Богослужбовою мовою в Україні повинна стати українська мова, церковнослов’янська мова поступово буде відходити. Але для цього потрібно перекласти всі богослужбові книжки на українську мову. Це дуже велика праця, і потребує вона висококваліфікованих церковних перекладачів.
Загальновідомо, що переклад Євангелій П. Куліша є видатною пам’яткою нашої мови і духовності. Чи було б доцільно, на Вашу думку, мати його за канонічний текст для церковної служби?
На сьогодні існує декілька перекладів Святого Письма українською мовою, але всі вони недосконалі. Переклад Куліша теж недосконалий, і тому не може бути канонізованим Українською Церквою. Над удосконаленням перекладу Святого Письма працюють комісії. Треба, щоб у цих комісіях працювали не тільки філологи, а й висококваліфіковані богослови. У сьогоднішніх перекладах існує чимало богословських помилок. Крім того, участь у перекладах протестантів накладає на них своє богословське тлумачення, чого не може прийняти православна Церква.
Чи є задовільний, на Вашу гадку, зв’язок Церкви з творчою інтелігенцією та інтелігенцією взагалі?
Зв’язок творчої інтелігенції з Церквою поступово встановлюється. Можна навести багато прикладів у різних галузях. Але на сьогодні цього недостатньо. Треба розширювати зв’язок Церкви з наукою, мистецтвом, літературою і в цілому з усією культурою. У свій час інтелігенція відійшла від Церкви, від релігії, і це призвело до бездуховності суспільства. Творчі сили повинні мати зв’язок з Творцем Всесвіту – Богом. Творчість без Бога призводить до руйнації не тільки природи, а й людської душі. Чим міцнішим буде зв’язок інтелігенції з Богом і Церквою, тим менше буде зла у світі.
Ваша оцінка сучасного ісламського фундаменталізму.
Християни і мусульмани на Сході живуть у мирі вже впродовж багатьох століть. Але ісламський фундаменталізм, якому властиві войовничість і агресивність, небезпечний для християнства і європейської цивілізації. Існує протягом останніх десятиліть християнсько-мусульманський діалог, який має на меті підтримання мирних відносин між цими двома світовими релігіями.
Чи не є відокремлення держави й Церкви шкідливим? Чи не є “демократизм” хитрим диявольським засобом нищення як Церкви, так і держави?
Ідеалом взаємовідносин між Церквою і державою є симфонія, коли Церква допомагає державі, а держава – Церкві. В історії Візантійської імперії та Київської Руси були такі періоди, але історія знає втручання держави у справи Церкви і, навпаки, Церкви – у державні справи. Тому в сучасних умовах, коли майже в усіх країнах існує багатоконфесійність, кращим варіантом є відокремлення Церкви від держави. Це не означає відокремлення Церкви від суспільства. Україна знаходиться у специфічних умовах. Протягом трьох століть проходили русифікація і полонізація української нації. Тому в умовах будівництва нової держави Церква і держава повинні разом відроджувати у народі національну свідомість. Держава повинна допомогти побудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву. А Церква, у свою чергу, допоможе державі відроджувати духовність, без чого не може бути міцної держави. Збереження релігійного статус-кво в Україні при сильному іноземному церковному впливі – не на користь державі.
Чи доцільно було б мати за поле спільної діяльності всіх Церков в Україні і поза нею сприяння (хоча б епізодичне) найстарішому українському часопису “Основа”, єдиному, для якого євангельський напрямок є визначальним, а також іншим виданням, які займають чи займатимуть таке ж становище, як “Основа”. Першим запропонував таку співпрацю владика Платон Корниляк – апостольський екзарх католиків у Німеччині та Скандинавії, підтримавши думку про створення прес-фонду “Церкви в допомозі літературі”, внісши до цього фонду 10 000 німецьких марок.
Спільна діяльність Церков в Україні і поза нею з українським часописом “Основа” доцільна, якщо вона буде сприяти утворенню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви і добрим взаємовідносинам з Українською Греко-Католицькою Церквою. Церкви в Україні разом могли б допомогти часопису “Основа”, виходячи зі своїх фінансових можливостей.