23 березня 1996 року
Інтерв’ю взяв протопресвітер Степан Ярмусь
 
Степан Ярмусь: Святійший владико! Дякую за те, що Ви приділили мені час на це інтерв’ю. Ваш час розписаний по хвилинах, але мені необхідно було провести з Вами цю розмову.
Перше, про що я хотів би Вас запитати, – що помітного сталося від часу Собору, що відбувся в жовтні минулого року?
Патріарх Філарет: Помітне за цей час сталося те – і виявилося досить прозоро, – що об’єднання Автокефальної Церкви, очолюваної Яремою і чотирма архиєреями, які відійшли від Київського Патріархату, – з Московським Патріархатом в Україні не відбулося. І, як я й передбачав, воно не могло відбутися. 1 лютого цього року вони зустрілися тут, у Києві – комісія від Яреми, яку очолював митрополит Андрій, і комісія УПЦ Московського Патріархату, яку очолював архиєпископ Дніпропетровський Іриней, – і ні до чого не домовилися. І результати були не нові. А не домовилися вони тому, що ці комісії стоять на протилежних позиціях. Комісія Московського Патріархату наполягає на тому, щоб вони всі (хто входить до Автокефальної Церкви) покаялися, повернулися до Московського Патріархату і таким чином ввійшли до складу Московського Патріархату. А комісія, яку очолював митрополит Андрій, стояла зовсім на інших позиціях. І тому все це можна було передбачити заздалегідь, тим більше, що духовенство західних єпархій, які вони очолюють, зовсім не підтримує такого об’єднання – скоріше не об’єднання, а повернення під омофор Московського Патріарха.
С. Я.: Дякую, Святійший владико! Який стан тепер Київського Патріархату в цифрах: скільки є єпископів, священиків, парафій?
П. Ф.: На сьогодні ми маємо 28 архиєреїв, в Україні маємо 22 єпархії, 7 єпархій за кордоном. На останньому засіданні Священного Синоду до нас приєдналася Істинна православна Церква – Сибірська митрополія з її єпископом Варухом. Ми маємо в Україні приблизно 2200 парафій, 4 семінарії, маємо духовну академію, три духовних училища, понад 15 монастирів.
А якщо говорити про підтримку з боку православних віруючих, то Київський Патріархат підтримує 75% православного населення України, а Московський Патріархат підтримує тільки 25% тобто, з кожних чотирьох троє стоять за Київський Патріархат, а тільки один – за Московський. Але, на жаль, удвічі більше парафій і храмів у Московському Патріархаті.
С. Я.: Виходить, що намір переговорів між УАПЦ і Церквою митрополита Сабодана не дав нічого. Чи є якісь реальні ознаки, що єпископи, які відійшли, думають повернутися назад абощо?
П. Ф.: Деякі з них зараз думають повернутися, але вони не знають, як це зробити, тому що у свій час їх же ніхто не виганяв з Церкви, вони добровільно відійшли, а тепер не знають, як знайти шлях назад. Але ми готові прийняти архиєреїв, які захочуть повернутися до нас, щоправда, не всіх, бо деяких архиєреїв ми не хотіли б прийняти тому, що вони тільки руйнують Церкву, і ми не хотіли б, щоб вони були у складі нашого Патріархату. А є ще й такі серед духовенства й архиєреїв, які від нас відійшли, що стоять за те, щоб створити Галицьку Митрополію і підпорядкувати її Константинопольському Патріарху; вони збирають підписи серед духовенства. Я вважаю, що такий крок – хибний і небезпечний, це буде означати відмову від автокефалії, і український народ ніколи на це не піде. І тому, якщо вони будуть цього домагатися, то це буде пуста справа, така сама, як об’єднання з Московським Патріархатом.
С. Я.: А яке тепер ставлення керівництва держави до Київського Патріархату?
П. Ф.: Звичайно, ставлення до Київського Патріархату останнім часом змінилося, і це бачимо в тому, що, наприклад, 23 січня Президент привітав мене як Патріарха з днем народження, прислав квіти, прийшов сюди з Адміністрації Президента Дмитро Табачник з привітом. Таким чином, ми бачимо в цьому позитивні зрушення. Крім того, ось недавно Президент зустрічався з усіма керівниками Церков і конфесій, там був і я як представник Київського Патріархату. Але я вважаю, що кардинального повороту до національної Помісної Церкви з боку уряду поки що нема.
С. Я.: Святійший владико! Ось перед нами такий феномен, як розкол між Московським і Вселенським Патріархами. Сталося це нібито навколо справи Естонської Православної Церкви. А я думаю, що віссю цього сценарію є не Естонська Церква, а Православна Церква України. Що Ви скажете на це?
П. Ф.: Звичайно, тут справа не в Естонській Церкві, тому що Естонська Церква має всього 80 парафій, з них 60 парафій перейшли під юрисдикцію Константинопольського Патріарха, 20 залишаються під юрисдикцією Московського Патріарха; але це – з моєї точки зору – прелюдія до вирішення питання Української Православної Церкви, бо Українська Православна Церква відіграє значну роль у Православ’ї. Чому? По-перше – тут велика історія, християнство на Русі почалося з Києва, тут відбувалися дуже важливі події, і Київська Митрополія в історії Православ’я завжди відігравала велику роль. І тому, до якого з центрів буде хилитися Українська Церква, той матиме перевагу в світовому Православ’ї. Я думаю, що це добре розуміє Москва, і добре розуміє також Константинополь. Тому зараз буде розгортатися – я не хотів би вживати слово боротьба, – але змагання за Українську Церкву.
С. Я.: Все це викликає в людей відчуття, що Вселенська Патріархія виявляє певну симпатію до православної України й Української Православної Церкви. А ось факт, що до Київського Патріархату прийнято двох чи трьох єпископів у Греції, – чи це часом не нашкодить цим симпатіям?
П. Ф.: По-перше, це єпископи титулярні, які не мають великої кількості парафій. І це єпископи, які були в складі Олександрійського Патріархату. Я думаю, що через це не повинно бути якихось проблем.
С. Я.: Київський Патріархат, в ситуації непорозуміння між Константинополем і Москвою, заявив про свою підтримку Вселенської Патріархії. Чи була якась реакція, якісь ознаки з Константинополя, що там це розуміють, вдячні за це абощо?
П. Ф.: Ви знаєте, що 15 березня у нас було засідання Священного Синоду, який прийняв заяву стосовно розриву молитовного єднання Московського Патріарха з Вселенським Патріархом. У цій заяві ми виклали свою позицію, яка зводиться до того, що ми підтримуємо Вселенського Патріарха – Константинопольського Патріарха Варфоломія – і підтримуємо, оскільки вважаємо, що він діє згідно з церковними канонами. Московська Патріархія – вона теж нібито захищає святі канони, але в дійсності це не так: вона спочатку всі канони порушила, а коли Вселенський Патріах захотів повернути все на свої місця, і щоб дійсно канони виконувалися, – тоді Московська Патріархія почала обурюватися. А у 8-му правилі Третього Вселенського Собору досить ясно сказано, що коли якийсь єпископ привласнив собі територію іншого єпископа або іншої Церкви, він повинен її повернути. Також зараз ідеться про те, щоб Московський Патріарх, який у свій час незаконно приєднав до своєї території ті чи інші єпархії, повинен повернути їх тому, кому вони належали раніше. Я думаю, що це досить ясно для всіх, хто знає церковні правила і канони Церкви.
С. Я. (з усмішкою): А ось, владико, стається так, що Київський Патріархат приймає до свого складу єпархії в Росії, також через Міланську Митрополію приймає до свого складу якусь частину Канади – чим це пояснити? У Канаді ж існує Українська Православна Церква від 1918 року?
П. Ф.: Що стосується парафій у Росії, то це Істинна православна Церква, яка не належала до Російської Церкви, бо вона після смерті Патріарха Тихона відійшла від Російської Православної Церкви через те, що її керівництво пішло на компроміс із безбожною владою. Ця Церква нікому не підпорядковувалася, а зараз вони побажали ввійти до складу Київського Патріархату тому, що вважають, що це є Церква, звідкіля пішло християнство по всій Русі.
С. Я.: А єпархія владики Адріана на Московщині?
П. Ф.: Єпархія владики Адріана – це парафії, які були в Зарубіжній Свободній Церкві, вони не належали до Московського Патріархату; вони відійшли, і ця Церква називалася Російська Свободна Православна Церква. І оскільки вона – вільна, а Київський Патріархат теж вільний, бо він не пов’язаний з державними структурами, то вони ввійшли до нашої Церкви. Що стосується архиєреїв, які знаходяться в Західній Європі і на Американському континенті, то це архиєреї неукраїнського походження; вони перебувають поза будь-якими Церквами. І оскільки вони є поза тією чи іншою православною Церквою і не включають у склад своїх вірних православних українців, а до їх парафій входять канадці, які вийшли з Англіканської чи Єпископальної Церкви, чи німці там, чи італійці, португальці, французи, отже, тому, що вони поза межами православних Церков, ми їх прийняли, бо вони до нас звернулися. Але такої якоїсь місійної діяльності з навернення парафій із тієї чи іншої Церкви ми не ведемо і забороняємо це робити.
С. Я.: А от владика Євлогій (західноєвропейський) благословляє місійну діяльність свого канадського єпископату...
П. Ф.: Ми йому не дозволяли, щоб він займався цим у межах Української Православної Церкви в Канаді.
С. Я.: Дякую, Святійший владико! Нам у Канаді важливо про це знати. А тепер – про зовсім іншу справу: 75-річчя УАПЦ і Всеукраїнського Церковного Собору, що відбувся в жовтні 1921 року. Є постанова Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату, щоб цей ювілей відзначати, і він буде відзначений, бо це необхідно. Але як ставиться Київський Патріархат до таких речей, які є виразно контроверсійні, наприклад, реформаційні постанови і дії Собору 1921 року?
П. Ф.: Ми, по-перше, святкуємо ювілей автокефального руху в Україні, бо то початок боротьби за автокефалію Української Церкви, і, святкуючи цей ювілей, ми хочемо підкреслити, що боротьба за автокефальний устрій Української Православної Церкви почалася не 1990 року, бо початок цього руху розвинувся на початку 20-х років. По-друге, ми не підтримуємо поставлення єпископату – як вони зробили – через пресвітерське покладання рук. І зараз від тих свячень не залишилося ні єпископів, ні священиків. Ми не підтримуємо творення тих правил, які були проголошені, наприклад: одружений єпископат, одруження повдовілих священиків та ще деякі протиріччя з канонами Православної Церкви. Але підтримуємо волевиявлення українського народу до автокефалії своєї Церкви. Це ми будемо святкувати. Інше, звичайно, ми підтримувати не можемо тому, що воно є порушенням правопорядку. Але у наших семінаріях і в духовній академії на лекціях ми наголошуємо, що це провина не тих церковних діячів, які боролися за автокефалію. Це, скоріше, провина російського єпископату, який не пішов на те, щоб висвятити єпископів для Української Церкви. Це їх вина! Ви добре знаєте – тоді серед єпископату не було жодного українця. Російська Церква навмисне ставила в Україну росіян, а українців посилала в Сибір, щоб вони там займалися місійною діяльністю.
С. Я.: Оце дуже важливо з’ясувати: що саме на цьому ювілеї будемо святкувати. У нас, у Канаді, наприклад, у 30-х роках навколо подібних питань розгорівся великий скандал, який призвів до судових процесів, які наша Церква програла.
П. Ф.: Я як Патріарх вважаю, що ми можемо святкувати тільки оцю подію – змагання за автокефалію своєї Церкви; а те, що було не так, вони були не винні в тому, що вони зробили, такий був час. Але нам канонів порушувати не можна.
С. Я.: Святійший владико, як обстоїть справа з українською мовою в Київському Патріархаті?
П. Ф.: У нашому Патріархаті Богослужіння відправляються в основному українською мовою. Але оскільки ми об’єднані – бо Собор 1992 року прийняв рішення, що в Богослужінні може вживатися й українська, і церковнослов’янська мови, – то ми і церковнослов’янської мови не цураємося. Тим більше, маючи на увазі те, що в УПЦ Московського Патріархату вживається тільки церковнослов’янська мова, то, якщо вона до нас приєднається, я не думаю, що вони відразу могли б перейти на українську мову. Це буде процес поступовий, але врешті-решт ми прийдемо до однієї, української мови. Але треба усвідомлювати, що до УПЦ Київського Патріархату належать і можуть належати православні різних націй, і вони мають право відправляти богослужіння своєю мовою; наприклад: у нас є греки, молдовани, болгари – вони відправляють богослужіння своїми мовами. Так само і росіяни, можуть послуговуватися тією мовою, якою вони бажають. Я не бачу в цьому жодних перешкод.
С. Я.: Ваша Святосте на Церковному Соборі в жовтні 1995 року Ви висловили намір започаткувати братні контакти з провідниками Української Греко-Католицької Церкви. Чи сталося щось у цьому напрямі?
П. Ф.: Так. Коли я відвідував нашу Львівсько-Дрогобицьку єпархію, ми зустрічалися з помічником митрополита Івана Любачівського – єпископом Василієм; він був на нашому святковому обіді. На Божественній літургії було чимало греко-католиків; вони, між іншим, схвалювали ідею братнього діалогу між нами і висловлювали надію, що так можна дійти й до діалогу богословського.
У Львові я зустрічався з представниками католицького радіо “Воскресіння”, ми вже обмінювалися з греко-католицькими єпископами листами, і відчувається, що між нами справді діалог братньої любові вже стає можливим.