У зв’язку з тим, що нині деякі політичні партії активно розкручують ідею всеукраїнського рефе­рендуму, наш кореспондент звернувся до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з проханням відповісти на кілька запитань.
– Ваша Святосте, певними політичними колами розпочато збір підписів для проведення референдуму з цілої низки питань: державного устрою, символіки, мови тощо. Яке ставлення Церкви до цього?
– Референдум – це демократична форма народного волевиявлення, і ми не можемо заперечити зацікавленості певних політичних сил і суспільних верств у його проведенні. Але постає питання про форми і доцільність подібного опитування. Ініціаторам референдуму необ­хідно також прорахувати і майбутні наслідки, до яких призведуть його ре­зультати.
Українській державі від колишньої імперії дісталася важка спадщина: збиткове виробництво, екологічні проблеми, застаріла промислова база, денаціоналізація етносу тощо. І як наслідок – падіння життєвого рівня, зростання злочинності, зубожіння суспільної моралі й духовності тощо. Вихід з кризового стану мож­ливий лише за умови проведення широких економічних і політичних реформ. Це єдиний рятівний шлях для нашої держави. І такий шлях потребує максимально можливої консолідації всього народу, всіх його внутрішніх сил. Тому будь-яка політична ініціатива має бути надзвичайно виваженою. Як уже неодноразово відзначали сучасні політо­логи, головне досягнення України на шляху державного будівництва – це збереження громадянського миру і від­носної суспільної стабільності. Навколо нас вирують численні збройні конфлік­ти: Придністров’я, Чечня, Карабах, Аб­хазія, Таджикистан, і це наше досягнення виглядає переконливо. В цьому ми вба­чаємо не тільки природну мудрість на­шого народу, а й волю Божу. І всілякі спроби зруйнувати громадянський мир в Україні наша Свята Церква рішуче осуджує.
Що пропонують ініціатори референдуму? Ліквідувати президентство, змінити символіку, применшити дер­жавний статус української мови тощо. Все це не окремі питання. Це цілий комплекс питань, які визначають облич­чя держави.
Слід нагадати, що на референдумі 1 грудня 1991 року народ України пере­конливо висловився за свою державну незалежність з синьо-жовтим українсь­ким прапором, державністю української мови. Що стосується форми державного уст­рою, то її визначила сама історія. Візь­мімо країни Європи, Америки... Навіть Росія готується до президентських вибо­рів, а не дебатує про доцільність посади президента, тим більше, що на пере­хідному етапі необхідна міцна виконавча влада для проведення економічних реформ.
– Ваша Святосте, зупинімося на мовному питанні. Воно, мабуть, має не останнє значення і для Церкви?
– Так. Повернення до рідної ук­раїнської мови – це процес закономір­ний і природний. І наша Церква здій­снює його поступово, враховуючи різні чинники. Наша Церква також, окрім живої української мови, проводить богослужіння і церковнослов’янською, і російсь­кою. Ми ведемо велику перекла­дацьку і видавничу роботу для устійнення вживання української мови. І ми не чули невдоволення ні в Луганську і Донецьку, ні в Одесі чи Сімферополі серед віруючих. Двомовність – це нонсенс, як з історичного, так і прак­тичного боку. Чи Закон України “Про мови...” є порушенням чиїхось прав? Він і прийнятий був ще за радянських часів... Українські комуністи проводили у 20-х роках навіть українізацію! Тому чи можна наприкінці XX століття зупи­нити колесо історії?
– Яка позиція Церкви стосовно “нового союзу”?
– Рівноправні союзні відносини визначені Україною в межах СНД, і навряд щось потрібно міняти. Це досвід європейської співдружності та інших спільнот держав за тією чи іншою озна­кою. Стосовно якихось військово-політичннх блоків, то Україна чітко задекла­рувала свій позаблоковий статус.
– Які можливі наслідки запропо­нованого референдуму?
– Мені, звичайно, важко повною мірою оцінити його наслідки, це справа політиків. Але як Предстоятель Церкви, вбачаю певну небезпеку для своєї пастви. Зболена душа сучасної людини, матеріальні нестатки і непевність майбут­нього призвели до втрати певною частиною нашої української громади життєвих орієнтирів. У цій ситуації розібратися в багатьох питаннях і чітко визначитися дуже складно. Досвід референдуму в Білорусі має застерегти всіх нас. Що виграла від цього Білорусь? Зупинився спад виробництва? Підвищився життєвий рівень населення? Зупинилися ін­фляція і зростання цін? Звичайно, що ні... Але хто тепер у цивілізованому світі сприй­має таку державу?
У нас умови відмінні від білоруських. Ніколи Україна не погодиться на подіб­ний крок національного самогубства. Тим більше, що помітні державницькі настрої і в Подніпров`ї, на півдні України. А якщо так, то будь-яка зміна суспільно-політичної рівноваги в Україні – це шлях до внутрішніх конфліктів і потрясінь. І мені як Предстоятелю Української Церкви не хотілося б, щоб священно­служителі відправляли поминальні служ­би на свіжих могилах українських хлопців, які можуть не повернутися з якоїсь “гарячої точки”, тепер в Україні.
 
Газета “Хрещатик”, 19 лютого 1996 року