Уперше мені довелося побачити його на святі Різдва Пресвятої Богородиці у Володимирському кафедральному соборі Києва. Лунав хоровий спів. Від вівтарного обра­за Богородиці роботи великого Васнєцова лилася чиста небесна енергія. Пахло миром, ладаном і свічками, вогники яких нагадували людські душі. Ось розчинилися Царські врата, і через них благословити людей у храмі вийшов блаженнійший митрополит Київ­ський Філарет. Його обличчя випромінювало спо­кій і побожність. А цього нам так не вистачало...
– Ваше блаженство! Після Патріарха Ки­ївського і всієї Руси-України Володимира Ви ма­єте найвищий сан в Україн­ській Православній Церкві Київського Патріархату, дов­гий час несете до сердець кожного з нас слово Боже, але не всім відомо, що в ми­ру Ви – Михайло Денисенко, наш земляк. А чи Ви згадуєте про рідний Донець­кий край?
– Я дуже люблю свій край, ніколи його не забував і не забуду, бо це земля, яка мене виростила, тут моє ко­ріння.
Коли буваю там, у моїй пам’яті відроджуються кар­тини дитинства, юнацтва. Тож завжди любив, люблю і буду любити Донеччину!
– Як починався Ваш життєвий шлях, яким було дитинство?
– Народився у се­лі Благодатному Амвросіївськогоо району, там закінчив школу. З чотирьох синів у матері я був найстаршим. Після того, як ми зосталися без батька, – він загинув у боях за Запоріжжя, – на мене ліг важкий тягар – допома­гати матері у вихованні молодших. І взагалі я повинен був подбати про те, як вижити в тих складних умовах.
Зараз у Благодатному мешкають мої брати, ще жива мати, їй 87 років. Не часто, але відвідую.
– Що ж спонукало в ті не надто сприятливі для релігійних захоплень часи молодого юнака стати на службу Богові? Чи не до­водилось пізніше шкодувати, що пішли таким шляхом?
– Загибель батька, якого я дуже любив, змуси­ла повернутися до Церкви. Говорю: повернутися, бо я був вихований у релігійній сім’ї, хоча школа і зробила свій негативний вплив, – у той час до церкви я не ходив. Почав думати про сенс життя. Я міркував: якщо є вічне життя, Бог, то треба служити насамперед Йому, і, остаточно вирішивши віддати себе Церкві, вступив до Оде­ської духовної семінарії.
За всі роки, а в священ­ному сані я вже майже 45 років, у мене ще ніколи не постало питання, чи пра­вильним пішов шляхом. А сьогодні, коли починають критикувати Церкву, я ду­маю: в більшості це роблять ті, хто раніше стояв осторонь релігії і не хотів присвячу­вати своє життя служінню Богові...
Думаю, що в утратні ро­ки атеїстичної пропаганди Церква вижила завдяки молодим людям, які хоч і не ставали на шлях священицтва, але підтримували в народі віру. За таку велику справу ми також повинні подякувати всім віруючим і духовенству.
– Нині наша дер­жава, а разом із нею й православна Церква переживають не найкращі часи. Яким Вам бачиться майбутнє?
– По-перше, в майбутньому нашу Україну я все-таки бачу міцною, незалежною державою. Її треба будувати з тим народом, який мешкає на її території.
Ви правильно сказали, що Церква, як і держава, пере­живає не найкращі часи: вона поділена на частини, але в майбутньому в Украї­ні бачу єдину помісну православну Церкву, таку ж, як і інші православні Церкви.
Історія підтверджує, що коли якась держава става­ла на ноги, тоді і Церква отримувала автокефалію. Ду­ховна залежність аж ніяк не зміцнює державу.
Ми маємо результати соціологічного опитування, про­веденого німецьким, науково-дослідним інститутом PFE/PL у травні 1993 року, згід­но з яким з 2000 громадян України на запитання: “При­хильником якої конфесії чи релігійної групи Ви є?” 49 % віддали перевагу са­ме УПЦ Київського Патрі­архату.
Це дає мені підстави оп­тимістично дивитися у май­бутнє. Церква буде помісною, автокефальною, а Укра­їнська держава – незалеж­ною, економічно розвиненою. Ми не повинні повертатись у минуле, треба крокувати до майбутнього.
– Ви торкнулися проблеми об’єднання укра­їнських православних Церков; як іде цей процес?
– Реальні кроки в цьому напрямку вже є. На засіданні Синоду УПЦ Київського Патріархату у вересні цього року роз­глядалося питання Церкви, яку очолює Патріарх Ярема (Димитрій). Ця Церква ба­зується головним чином у Львівській області. Вона звернулася з проханням про об’єднання в єдину Україн­ську Помісну Церкву Київ­ського Патріархату. Подібне звернення ми отримали від Соборноправної Української Православної Церкви в США. Таким чином, процес об’єд­нання вже почав переходити від загальних декларацій до реальних дій. Він є посту­повим, але незворотнім.
– Ваше блаженство, що Ви могли б сказати про взаємовідносини УПЦ Київського Патріархату з іншими православними Церквами?
– Вони по­ки що складні, бо наша Цер­ква ще не визнана помісною. Я мав зустріч із Вселен­ським Патріархом Варфоло­мієм, який сказав: оскільки Україна стала незалежною державою, то її православна Церква має право на автоке­фалію (самостійне існування). І він готовий її визнати, але після об’єднання всього українського православ’я. Тому сьогодні перед нами головним завдан­ням стоїть питання єдності.
– Ваше блаженство, які плани на май­бутнє стосовно Донеччини має Київський Патріархат?
– Не слід забу­вати, що Донбас є „проле­тарським регіоном”, де ре­лігійного виховання майже не було, але я не згоден, що населення там далеке від православ’я. Навпаки, в Донбасі я спостерігав навіть більшу релігійність, ніж у ін­ших регіонах. У вугільному краї людина змушена ходити між життям та смертю частіше, ніж деінде, я й сам це відчував, коли батько йшов на роботу в шахту, – ми не знали, повернеться він чи ні. Оце існування між життям і смертю найбільше наближає людину до Бога.
Стосовно позицій в регіо­ні нашої Церкви мушу сказа­ти, що на Донеччині вони, на жаль, слабкі. Це поясню­ється тим, що раніше там пройшла велика агітація про­ти Київського Патріархату, який звинуватили у відході від православних канонів. Звичайно, це є великою не­правдою. Ми свято дотри­муємося православної віри, її канонів, які сповідують й інші Церкви. Незвичним для місцевого населення, очевид­но, є те, що в наших хра­мах богослужіння (на відмі­ну від парафій УПЦ Москов­ського Патріархату) відбува­ються українською і церков­нослов’янською мовами, як постановив Собор 1992 р.
Переконаний, що коли віруючі в Київському Патрі­архаті побачать віру, благочестя, які притаманні нашому народові протягом тисячоліть, то вони згурту­ються навколо рідної їм за духом Церкви.
– Ми торкнулися мовної проблеми. Ви похо­дите зі зросійщеної області, але чудово володієте рід­ною мовою...
– Донеччина – це правічна українська зем­ля, де навіть сьогодні по селах чути українську мову. Раніше там повсюдно були українські школи. Тільки ко­ли почали розбудовуватися шахти, розвиватися промис­ловість, у донецькі степи приїхало населення з усього Радянського Союзу. Аж то­ді стала переважати росій­ська мова. До того ж ак­тивно йшло провадження го­ловних постулатів партії – зросійщення, створення нової „радянської” людини, історія існування якої почи­налася б 1917 року. Але рано чи пізно цей край відродиться духовно і націо­нально, в це я свято вірю.
– Дякую Вам за інтерв’ю і бажаю успіхів. З чим би Ви звернулися до своїх земляків, читачів нашої газети, всіх православ­них християн?
– Хотілося б, по-перше, щоб у нашому сус­пільстві було більше миру і злагоди. Щоб ми не ворогу­вали одне з одним, брат з братом, а відчували себе єдиним цілим – народом.
По-друге, хотів би поба­жати, щоб люди набралися терпіння, бо економічне ста­новище важке, і без терпіння його неможливо подолати. Треба працювати усім, а тим, хто за ці роки збага­тився нечесним шляхом, хо­чу нагадати, що є Бог, Який дав їм це багатство і може відібрати. Тож необхідно чесно – в єдності, з вірою і лю­бов’ю – служити Богові й Україні!
 
Розмову вів Юрій ДО­РОШЕНКО,
кореспондент „Східного часопису” по Києву
29 листопада 1994 р.