Особу митрополита Київського Філарета – колишнього Екзарха Російської Православної Церкви в Україні, а нині заступника Патріарха Київського і всієї Руси-України (Українська Православна Церква Київського Патріархату) дехто вважає одіозною. Його резиденція, як і колись, розташована на вулиці Пушкінській, 36, але ставлення до нього з боку мирян і, особливо, з боку церковних діячів – зазнало суттєвих змін. Власне, як зазнала змін і позиція самого митрополита.
Протистояння митрополита Філарета на межі 80–90 років ідеї створення національної помісної православної Церкви забезпечило йому прихильність та підтримку з боку московських ієрархів та непримиренну ворожість патріотичних сил. Об’єднання у червні 1992 року частини патріотичної Української Автокефальної Православної Церкви з частиною Церкви, яку очолював митрополит Філарет, в УПЦ Київського Патріархату налаштувало проти нього Москву, дало в прихильники велику частину проукраїнських сил і меншу частину цих же сил залишило в опозиції до особи митрополита через недовіру до щирості зміни його переконань.
Ми вже знаємо точку зору Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира (Романюка) на особу свого заступника (“ВК”, 19.05.94 р.), а також Патріарха Київського та всієї України (УАПЦ) Димитрія (Яреми) – (“ВК”, 02.08.94 р.). В останньому з названих інтерв’ю, зокрема, містяться закиди у бік митрополита Філарета. Це спонукало нас до розмови з людиною, яку можна вважати старожилом у найвищих церковних колах.
– Владико, Ви особа надзвичайно відома в Києві та в Україні, і навколо вас ходить багато розмов. Пам’ятаючи Ваші, скажімо так, неприхильні до національного руху настрої наприкінці 80-х – початку 90-х років, дехто вважає вашу нинішню прихильність до національної ідеї кон’юнктурною. У зв’язку з цим нинішні Ваші противники схильні прогнозувати, що коли ситуація поверне на старе, зміниться і Ваша позиція.
– Моя позиція змінилася після того, як була проголошена Українська держава. Я завжди служив Церкві і дбав про її інтереси. На моє переконання, в нових умовах вона може існувати і давати користь своєму народові, коли буде незалежною, помісною. З іншого боку, створення помісної Церкви якнайбільше сприяло б зміцненню Української держави.
Залежна Церква в незалежній державі не має майбутнього. Історія свідчить, що жодна держава не терпить на своїй території залежної від іншої держави Церкви. Прикладом можуть бути Греція, Болгарія, Румунія, Сербія... Україна – не виняток: вона йде тим самим шляхом, що й інші країни після розпаду імперій. І як не намагаються утримати їх у своїй юрисдикції колишні “центри”, вони не можуть цього зробити.
Повертаючись до вашого запитання, слід сказати, що зміна церковного курсу відбулася тому, що змінилися і умови, і ситуація. А зміна умов – це зміна церковних реалій.
– В інтерв’ю Патріарха Димитрія (УАПЦ) нашій газеті прозвучала інформація, ніби радіо Ватикану передало, що Ви вже світська особа.
– Це прагнення видати бажане за дійсне. Оскільки я активно обстоюю автокефалію Української Церкви, сили, які виступають проти цього, прагнуть усунути мене як церковного діяча. В автокефалії Української Православної Церкви не зацікавлені як Ватикан, так і Москва.
Ватикан розраховує на зміцнення своїх позицій в Україні, а залежність Греко-Католицької Церкви від римського престолу велика. В умовах же існування в Україні національної Церкви, тобто Київського Патріархату, роль УГКЦ зменшується.
Російська Православна Церква зацікавлена утримувати Україну в духовному підпорядкуванні, а оскільки там відома моя принципова позиція з цього приводу, то Москва не зацікавлена, щоб я був у керівництві Київського Патріархату.
Тож інтереси Рима й Москви щодо Києва збігаються, і тому ведеться широка й різнобічна пропаганда.
Ще одна подробиця. Представник митрополита Володимира (Сабодана) заявив, що УАПЦ є для Української Православної Церкви під юрисдикцією Московського Патріархату дружньою конфесією (тоді як УПЦ Київського Патріархату є розкольницькою). Чому ж віруючі УАПЦ – не розкольники і немає претензій до їхньої канонічності? На мою думку, відповідь очевидна: бо УАПЦ протистоїть Київському Патріархатові, а отже, діє в інтересах Московської Церкви.
– У пресі звучало, що з Вами з Російської Церкви пішла велика сума грошей.
– Власне, та сума, яка була в моєму розпорядженні на момент об’єднання (тобто червень 1992 року), становила 12 мільйонів карбованців. 4 мільйони з них одразу були витрачені на ремонт приміщення для духовної семінарії. То були кошти, які я зібрав за весь час свого управління Українським Екзархатом – за рахунок лише Київської єпархії. Бо кожна єпархія має свої кошти, і я не міг претендувати, скажімо, на фінанси Харківської чи Чернігівської єпархій. Якщо інші єпархії не мали таких коштів, то це означає лише, що вони витратили їх, а я зберіг для Церкви.
– У згаданому інтерв’ю патріарх Димитрій говорить про те, що Ви пересвячували єпископів, а, згідно з церковними канонами, пересвячена особа не може бути священнослужителем.
– Патріарх Димитрій не має духовної освіти і тому, очевидно, не дуже обізнаний в канонах. Свячення в єпископи провадиться один раз, і воно має здійснюватися згідно з церковними канонами. А вони вимагають: два єпископи “ставлять” одного. У Церкві, яка відродилася 1990 року, свячення не були дійсними: про це заявив митрополит Іоан Боднарчук, котрий їх і проводив, у листі до Алексія ІІ, оскільки ці свячення він проводив один. Так що питання про пересвячення відпадає.
А ось на Димитрії (Яремі), якщо він говорить про себе як про єпископа, це незаконне свячення залишається.
– В журналі “Огонек” проти Вас було висунуто звинувачення в співробітництві з КДБ. Чи могли б і Ви висунути аналогічне звинувачення тодішнім своїм опонентам-єпископам?
– Я цього ніколи не робив. Не треба на Церкву лити бруду: вона існувала в той час у дуже складних умовах, і державні служби тоді не могли залишити її без свого контролю. Тодішня система через ці служби контролювала всю діяльність у державі – медицину, науку, культуру, і Церква не була винятком. До того ж вона проповідувала те, що не відповідало державній – атеїстичній – ідеології, і через те вважалася “п’ятою колоною”. Щоб існувати, треба було довести, що Церква – разом з народом, і її інтереси – це інтереси народу. Церква це довела (наприклад, своєю миротворчою діяльністю, а в роки Великої Вітчизняної війни – своїм патріотичним служінням), тому боротися з нею було складно.
На той час не тільки з єпископатом, а й із рядовим духовенством державні служби мали контакти. Але я не говорив про це, оскільки це провина не священнослужителів, не вони були ініціаторами, а ті державні структури, і Церкві нічого не залишалося, як нести своє служіння в таких умовах.
Але це не шкодило вірі, і тому в умовах антирелігійної пропаганди Церква лишалася міцною і зберегла свій вплив на суспільство.
Будь-якій людині старшого віку це відомо. І тому самому Патріарху Димитрію: не міг він бути в той час настоятелем церкви у Львові, не маючи контактів з державними службами. Не могли б і його діти закінчити вузи, коли б він, служитель Церкви, був противником того порядку.
– Очевидно, у Вас не виникає заперечень проти того, що українське православ’я мусить возз’єднатися. Які для цього, на Вашу думку, необхідні умови?
– По-перше, Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), повинна припинити пропаганду, спрямовану проти Української Православної Церкви Київського Патріархату, і вести підготовку віруючих та духовенства до об’єднання.
По-друге, єпископату цієї Церкви потрібно мати добру волю до об’єднання. Бо на нашу пропозицію щодо цього вони відповідають так: покайтеся, приєднуйтеся до нас і повертайтеся під московський омофор. Але ж знають наперед, що такої умови ми прийняти не можемо.
– Коли ж реально може статися об’єднання?
– Прогнозувати важко, і я цього робити не буду. Але в Україні будуть створені умови, які сприятимуть об’єднанню, і ніякі сили не зможуть цьому зашкодити. Найперше – це зміцнення України як держави. Згідно з результатами опитувань, 49 відсотків населення України підтримує Київський Патріархат. І якщо Україна зміцнюватиметься як держава, ця кількість зростатиме, що примусить єпископат православних Церков України зробити кроки до об’єднання.
– Яке Ваше ставлення до існування державної Церкви в Україні?
– Потрібно спочатку визначитися з поняттям: що мається на увазі під “державною Церквою”? Якщо під цим розуміти підпорядкування державі та виконання її волі – я проти. Але я за таку Церкву, яка служила б своєму народові, відповідала історичному процесу, що відбувається в Україні.
У цього питання є інший аспект. Я не проти того, щоб в Україні діяли інші конфесії, але не за рахунок традиційної, бо це загрожує зміною духовного генофонду Української держави. А така тенденція є: нині спостерігається наплив західних місіонерів, які вкладають – і, певно, неспроста – в цю пропаганду величезні кошти. А наша держава не дуже звертає увагу на це небезпечне явище.
Якщо в Україні запанує, припустімо, нова християнська течія, то наступні покоління просто втратять зв’язок з нашою історією, адже та течія має зовсім інше коріння, і західним місіонерам навряд чи щось говорять імена князів Володимира чи Ярослава Мудрого, як і інші святині нашої землі.
– У Китаї та Монголії прийняті закони, що обмежують діяльність іноземних Церков.
– Єльцин теж видав указ про обмеження діяльності протестантських Церков на території Росії. Можливо, в Україні потрібно було б не обмеження інших Церков, а, так би мовити, “режим найбільшого сприяння” розвиткові традиційної для України Церкви.
– Чи маєте Ви якесь хобі?
– У мене немає хобі, бо вільного часу вистачає тільки на відпочинок. Але увагу я приділяю зараз вивченню історії Української Церкви – такої, якою вона була насправді, бо те, що вивчалося в семінарії, академії, було перекрученим. От приклад. Український гетьман Іван Мазепа, 350 років від дня народження якого відзначається у цьому році. На нього було накладено анафему за зраду царю Петрові І, хоч він був людиною державною, збудував понад 20 храмів, жертвував великі гроші на церковне начиння та до Гробу Господнього. У той же час на князя Олександра Меншикова, котрий знищив у Батурині усіх дітей та старих (зайве говорити, що такі дії суперечать нормам християнської моралі), Російська Церква анафеми на наклала.
– Рік тому ходили чутки, що Київський Патріархат запроваджує власну систему нагород, і казали, ніби минулої осені вони мали бути виготовлені.
– Так, але, як-то кажуть, руки не доходять – є більш важливі справи. Однак, можливо, що справу нам вдасться зробити уже до кінця року.
– Дякую за відповіді на наші запитання.
 
Газета “Вечірній Київ”,
3 вересня 1994 року,
розмову вела Ірина ЛУКОМСЬКА