Чому створення Української Православної Церкви Київського Патріархату викликало хвилю обурення у деяких
засобах масової інформації?
Пізнього осіннього вечора в далекому 1946 році у родині донецького шахтаря Антона Денисенка відбулася затяжна розмова. Щоправда, глава сімейства вже не міг брати участі у родинній раді. Він загинув під Запоріжжям, боронячи рідну землю від лютого ворога. Можливо, тому так важко було відповісти Меланії Пилипівні на запитання молодого, але вже самостійного сина Михайла. Вісімнадцятирічний юнак вирішив стати священиком і просив материнського благословення, вирушаючи до Одеси навчатися в духовній семінарії. “Хтось мусить братися й за святу справу, – пояснив коротко. – На всю околицю жодного батюшки”. Надзвичайно виразні, “живі” очі хлопця засвітилися теплом і тією рішучістю, яка притаманна юнакам-максималістам, котрі вже відчули в собі силу приймати самостійне рішення.
Що могла відповісти сину проста українська жінка, передчасно змучена вдовиними нестатками, гірким горем і стражданнями, що їх принесла війна в кожну хату. Бачила, як люди шукають хоч найменшого полегшення для душі і знаходять його в щирому слові вряди-годи заїжджого священика. Щоправда, святих отців у післявоєнні роки було ой як негусто – один-два на півсотні сіл і містечок. Отож у глибині душі розуміла і раділа за хлопця, бо ж обрав шлях служіння Богу і людям. Не кожен зважиться на такий крок, якщо врахувати, що за вікном – суцільна розруха. Шахти і ті нема кому відновлювати. Хто вже братиметься за ремонт церкви.
...Заплакала, поцілувала, перехрестила: “Одного тільки прошу, синочку, не поспішай стригтися в ченці. Не позбавляй себе людського щастя, на тернисту путь стаєш”.
Брати мовчки обняли Михайла і, здається, в ту мить порозумілися на все життя. З тих пір ділився з ними горем і радістю, знаходив підтримку у найскрутніші хвилини, коли, здавалося, нікому, крім Бога, не міг довірити душевні переживання.
Наведена історія з життя шахтарської родини Денисенків маловідома, та й немає в ній нічого особливого, крім одного: той юнак з навдивовижу відкритим і живим поглядом успішно закінчив семінарію, потім духовну академію, швидко подолав ієрархічні сходинки, досяг найвищих висот на церковній стезі. Митрополит Київський і всієї України Філарет ось уже понад три десятки років добре відомий у світі як церковний і громадський діяч. Після смерті Патріарха Московського і всія Росії Пимена Священний Синод обрав його таємним голосуванням місцеблюстителем, довіривши очолити найбільшу в світі православну Церкву.
Та саме у розквіті його діяльності Всевишній послав владиці найбільше випробовування, про яке й піде мова. Це про нього сьогодні мало не щодня пишуть деякі газети найбрутальніші, найчорніші статті. Це його, сивого владику, заповзяті журналісти називають “белоснежным узурпатором”, “призраком кардинала испанской инквизиции”, “расстриженной белоснежкой”. Не інакше, як “иудиным поцелуем”, називає газета “Независимость” (30.09.92р.) “историческое объединение Филарета с УАПЦ и совместное служение с “самосвятами” в Софийском соборе”. До речі, наведена вище “наукова термінологія” належить перу кандидата богослів’я Марку Горському. Не відстає від “спеца” з питань релігії журналіст Геннадій Кириндясов, котрий опублікував ще одну “сенсацію” – викривальний лист читачки, яка називає себе рідною донькою Філарета, під красномовним заголовком “Владыка Филарет отрекается от веры” на сторінках “незалежної” газети “Киевские ведомости”. Остання стверджує: “Митрополит Филарет своей личной жизнью вносит соблазн в среду верующих, а также дает повод для поношения и хулы на православную Церковь со стороны внешнего мира…”
Можна лише здогадуватися, яку бурю гніву в душах віруючих викликають подібні публікації про Владику та деяких інших керівників нещодавно утвореної незалежної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тим паче, що роблять це російськомовні видання, котрі на кожному розі б’ють себе в незалежні демократичні груди. Як тут і собі не спокуситися (хай простить Бог) підзаробити на “розрекламованому” митрополиті, популярності якого сьогодні, напевно, позаздрить сам Анатолій Кашпіровський.
Буду відвертим, саме під впливом публікацій в “Независимости” та в “Киевских ведомостях” заготував, ідучи на зустріч з його святістю, “колючі” запитання. Звичайно, попередньо не погоджував їх з прес-аташе, аби, чого доброго, не розгнівати. Сподівався, застану владику, знервованого і розгніваного на всіх газетярів. А вийшов мені назустріч привітний, з теплою посмішкою на обличчі господар колись митрополичої, а нині вже патріаршої резиденції.
– Дякую газеті „Культура і життя” за те, що свого часу порушила тему про скасування анафеми, накладеної на вірного сина України Івана Мазепу московськими царями та Церквою. Нарешті справедливість восторжествувала. Сподіваюсь, незалежна Українська Церква зможе гідно поцінувати кращих синів і дочок України.
...Після такого вступу язик не повернувся ставити “колючі” запитання. Несподівано пригадався випадок, свідком якого став у школі, де навчається син. Метушливі першокласники завзято про щось сперечалися. Коли вже всі аргументи вичерпали, двоє хлопчиків напосіли на свого товариша: “Перехрестися, що кажеш правду! Бач, не хоче хреститися, отож каже неправду!” Я ж у своєму дитинстві у таких випадках відбувався трафаретним “Чесне піонерське!” І казали ми цю фразу де завгодно, хоч у директора в кабінеті, без ніякої боязні. Мої спостереження зацікавили владику.
– Хочемо ми того чи ні, а роль Церкви в суспільстві невпинно зростатиме. Люди прозріли, побачили, до чого призвело за сімдесят років бездуховне життя. Нам ще довго доведеться пожинати плоди войовничого атеїзму. Не хочу сказати, що він дотла спустошив людські душі. Були і в роки комуністичної епохи чесні письменники, науковці, котрі в силу обставин не могли прославляти Бога, але ніколи Його не заперечували. Чи чули ви коли-небудь, щоб академік Микола Амосов чи письменник Олесь Гончар нешанобливо відгукувалися про Церкву? Ось такі чесні, високоморальні люди і знищили машину атеїзму.
– На жаль, день учорашній дає про себе знати чи не на кожному кроці. Мені не раз доводилося бачити, як під час служби біля будинку Верховної Ради міліція стоїть до владик, священиків спиною.
– Я гадаю, що генерал Недригайло не дозволить собі подібного. Все залежить від культури людини. Прозріють згодом і міліціонери, як оті першокласники, про яких ви розповіли. Зверніть увагу – сьогодні вже мало хто наважується сказати, що він невіруючий. Навпаки, все більше людей, особливо інтелігенції, прагнуть прилучитися до Слова Божого.
– Як відомо, Рух чимало зробив для духовного відродження народу, зокрема й для відновлення незалежної Церкви. Кажуть, ви були противником цієї організації?
– Народний Рух висунув програму побудови незалежної Української держави. А незалежна Україна неможлива без незалежної Церкви. Я ніколи відкрито проти Руху не виступав, хоча, не буду кривити душею, не все мені подобалося в окремих лідерах. Насторожували виступи деяких діячів, котрі закликали до невиправданого протистояння, конфронтації, від якої один крок до людських жертв. Церква – не політична організація, та вона не може стояти осторонь суспільних процесів. Тому перед референдумом першого грудня я закликав свою паству голосувати на незалежність України.
– Шановний владико, коли стежимо за хронікою міжконфесійних відносин, погодьтеся, важко визначити, чого більше там – релігійної нетерпимості чи політики.
– На жаль, знайшлися темні сили, які дуже вміло грають на почуттях віруючих, втягують церковні громади в брутальне протистояння. Візьмімо хоча б відносини київського духовенства з московським. Попервах ми дуже обережно пояснювали ієрархам колишнього імперського центру ситуацію, що склалася в Україні. У людей прокинулися волелюбний дух, національні почуття, приспані впродовж століть російськими царями. Я не проти російського народу. Прості люди нічого поганого мені не заподіяли. Але український народ проголосував за незалежну державу. Було б протиприродно, якби керована мною УПЦ відстоювала інтереси сусідньої держави. Не може Церква йти проти власного народу. Про це я багато говорив з архиєреями Московського Патріархату. Хочу звернути увагу, що Звернення Собору Української Православної Церкви до Святійшого Патріарха Московського і всія Русі Алексія ІІ було витримано в дуже спокійних тонах, з дотриманням усіх церковних правил. Ми просили дарувати повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, і сприяти визнанню УПЦ Московським Патріархатом, усіма помісними Церквами. Цей документ, а також Звернення до українського народу, підписали від імені Собору всі архиєреї УПЦ. Я наголошую: всі митрополити, архиєпископи і єпископи.
– Можливо, треба було діяти рішуче, як радив Вам архиєпископ Автокефальної Церкви Володимир?
– Я шаную цього мудрого владику, який багато постраждав за православну віру, за любов до України, відсидівши 19 років у таборах. Зараз ми плідно співпрацюємо, але тоді я не міг припустити, що події почнуть розвиватися всупереч всякому здоровому глузду. Московський Патріархат став претендувати на духовну владу над українським народом. Деякі політики втручаються не тільки у внутрішні справи нашої Церкви, а й у справи незалежної України. Хіба “Харківський Собор”, який я як предстоятель не скликав і не був на ньому присутній, не є яскравим прикладом такого втручання. Це грубе порушення статуту УПЦ і, що прикро, навіть деякі чиновники з Кабінету Міністрів клюнули на вудочку московських інтриганів. У пресі розгорнулася шалена атака проти мене і нашої Церкви. За всім цим я вбачаю лише одне: прагнення позбавити народ права на незалежну Церкву. Для цього спочатку треба знищити її предстоятеля, митрополита Філарета.
– Шановний владико, але ж газети стверджують, що ви пішли неканонічним шляхом?
– Це не газети стверджують, а так хочеться московським архиєреям. Вони називають мене і “розкольником”, “порушником апостольських правил”. Але я краще за газетярів знаю, в яких кабінетах писалися канони. Скажіть, будь ласка, за якими канонами була знищена 1686 року Київська митрополія? Чому Москва мовчить про те, що Російська Церква 141 рік сама була неканонічною, і її не визнавали Вселенські Патріархи. З 1448 по 1589 роки Константинопольські владики обминали Московську Патріархію третьою дорогою і не вступали з нею ні в які відносини. А тепер нам кажуть: ви неканонічні, вас не визнає світ. Так, не визнає, бо Москва стала на шляху нашої канонічності. Але вúзнає, бо у нас 35 мільйонів українських православних християн. Сподіваюсь, для цього потрібно буде не 141 рік. УПЦ Київського Патріархату з обраного шляху не зверне. Ми служитимемо своєму народові, а не Москві чи Риму.
По-перше, щодо слова “колишній”. Ніхто не має права позбавити благодаті священства пожиттєво обраного архиєрея. По-друге, ця газета і не таке про мене пише. Неозброєним оком видно, кому вона служить і проти чого спрямована вся та добре організована атака. Але про це трохи пізніше.
Так, у наших двох православних українських Церков були розбіжності на шляху до автокефалії. Переконаний, що рано чи пізно ми все одно злилися б в одне ціле, бо у нас спільні витоки. На щастя, це злиття прискорило безпрецедентне втручання Московської Патріархії у внутрішні справи УПЦ. Вона перекреслила рішення Собору нашої Церкви про самостійність. Ви скажете, що більшість єпископів у Харкові підтримали московську лінію і обрали собі нового предстоятеля? Гадаю, цей факт говорить про моральне обличчя тих владик. Учора вони поставили підписи під одними документами, проголосували за автокефалію. До речі, зробили це без будь-якого тиску. Але потім поїхали до Москви, злякалися нападок з усіх боків і змінили свою позицію на 180 градусів. Я ні на кого не ображаюсь і всім прощаю. Бог прощав і нам велів, і віра закликає нас любити ближнього, з розумінням ставитися до його вад. Не хочу сказати, що в мене немає недоліків. Були і є, і я за них покаявся на Соборі, що об’єднав дві українські православні Церкви. Що ж стосується моєї особи, то всі мої біди почалися з того дня, відколи заговорив про автокефалію УПЦ. До цього мене вважали одним з кращих священнослужителів у РПЦ. Не випадково Священий Синод таємним голосуванням обрав мене місцеблюстителем, довірив очолювати найбільшу в світі православну Церкву. Як же так, невже архиєреї не знали про моє життя, про недоліки мого характеру? Знали і не бачили у моїх вчинках гріхів. Але варто було мені заговорити про те, що незалежна Україна хоче мати незалежну Церкву... Це ж не я так захотів. Так захотів народ. А я служу Богові і своєму народу.
Цього року відбулися два архиєрейські Собори в Москві – у квітні і червні. Перший висловив мені велику подяку за багаторічну працю, благословив на подальше служіння. А другий перетворився на справжнє судилище, де я переніс таке приниження, якого не знав у своєму довгому житті. І робили все це одні й ті самі архиєреї. Хто ж ви такі? Як можете судити свого брата і не хочете подивитися на себе, на свої вчинки?
– Ваше блаженство, у Вас за плечима довгий шлях служіння Господу Богу. Які з прожитих років найбільше запам’яталися?
– Я став на цю тернисту дорогу зовсім молодою людиною, коли мені виповнилося лише вісімнадцять. Ніхто тоді не міг передбачити, що Церква колись існуватиме вільно, що суспільство схаменеться і повернеться лицем до віри. Ті, хто йшов служити Господу Богу, знали, на що себе прирікають. Скажу без красивих слів: ми були готові і до сибірських заслань, і навіть до найгіршого. А нині дехто говорить: владики сякі-такі, поступалися принципами, йшли на компроміси і таке інше. Але ж інших владик немає. Є тільки ті, хто не побоявся взяти та себе цей тягар.
Шлях душпастиря не завжди був устелений квітами. Архиєреєм я став ще 1962 року. Пам’ятаю, служив три роки у Відні, де було дві православні громади. Працювати там було не важко. Але потім мене призначили екзархом у Київ. То були роки після хрущовської “відлиги”, повсюди закривалися церкви. Місцева влада вже прийняла рішення про закриття Володимирського собору і перенесення кафедри на Солом’янку, подалі від центру. Навколо Флорівського монастиря створили такі умови, що там нібито ніхто не хотів жити, і по суті він уже припинив існування. Доводилося працювати вдень і вночі, щоб врятувати святині православ’я. І повірте, це було непросто. Ви, напевно, читали чудовий роман Олеся Гончара “Собор”, де з документальною точністю зафіксований той жахливий період. Приходить, бувало, чоловік до райвиконкому виписати шифер чи дошки, а йому кажуть: підпишися, що ти проти Церкви, і буде тобі шифер. Жахливе беззаконня розгулювало тоді по Україні. Мені треба було зберегти єпархії, бо атеїстичні вожді намагалися їх об’єднувати й звужувати сферу їх впливу. Не вистачало владик, а тих кандидатів, яких пропонував екзархат, місцева влада забороняла хіротонізувати. А ще існувало таке правило: якщо в селі півроку не було священика, церкву автоматично закривали. Закривали й духовні семінарії та академії. І все ж я прийняв справи екзархату, коли в Київській єпархії налічувалося якихось дві сотні парафій, а згодом їх стало втричі більше.
В Україні тиск партапарату, атеїстичної машини був значно сильніший, ніж у Москві. Там лише окремі собори були закриті. У віруючих Києва держава забрала майже всі – й Софійський собор, і Києво-Печерську лавру. Ще раніше фанатики з червоними стягами знищили такі щедеври національної культури, як Михайлівський Золотоверхий собор, інші...
Не буду розвивати закладену у вашому запитанні думку. Ця істина широко відома. Скажу тільки, що і в недалекому минулому було дуже важко добитися, щоб віруючим повернули ту ж лавру. До речі, ми відремонтували її власним коштом. Московський Патріархат не виділив на цю справу жодної копійки. Хоча, коли відновлювалася Троїце-Сергієва лавра, Київський екзархат перерахував мільйони карбованців. Те саме можна сказати й про Свято-Данилів монастир. Тільки Київська єпархія передала на його відбудову близько мільйона. І готель при монастирі збудований мало не повністю на кошти українських віруючих.
– Чи не тут криється причина того, що Москва не захотіла відпускати УПЦ? Причина в коштах. Побутує думка, що в Росії відреставровано десятки церков, особливо в Нечорнозем’ї. Фінансував ці роботи Київський митрополит.
– Гроші ми перераховували великі. Десятки мільйонів рублів прибутку давав лише Софронівський свічковий завод. Звичайно, Україні з коштів Московського Патріархату майже нічого не перепадало, але головна причина того, що нам не дарували автокефалію, вважаю, все-таки політична. Москва звикла бачити Україну своєю колонією. І церковна проблема – лише одна з частин того гігантського гордієвого вузла, в якому зав’язані і економіка, і флот, і сільське господарство. Ми хотіли, щоб Українська і Російська Церкви жили поруч як дві рівноправні сестри. Московські архиєреї не змогли піднятися вище шовіністичних амбіцій. Але їм не вдасться зупинити наш поступ. Київський Патріархат з кожним днем набирає сили. Не тільки окремі церковні громади, а й цілі єпархії стають під священні хоругви Київських рівноапостольних князів Володимира і Ольги. І я певен, недалекий той час, коли нас визнають і Константинополь, і всі помісні Церкви.
– Великої крові коштує вам, владико, ця свята справа.
– Христос страждав і нам велів. Сподіваюсь, Бог допоможе мені пройти це випробування.
– Скажіть, будь ласка, чи дуже ображають Вас газетні публікації на зразок “Торжество КУМунизма”?
– Я вже відповів частково на це запитання – не маю права на образу і мушу прощати, як учить Святе Письмо. Тим паче згаданим газетам. Але хотілося б від журналістів більшої солідності. Хіба це рівень, коли “Независимость” з номера в номер пише, що Філарет сякий-такий, і не наводить жодного серйозного аргументу. Скажімо, обсмоктують такий “супер-факт”: екзархат придбав кавовий, десертний та столовий сервізи на сто персон. Невже під час різдвяних чи пасхальних прийомів митрополит повинен пригощати пастирів і архипастирів з алюмінієвих мисок? Чи, може, головний редактор газети під час зустрічей з іноземними гостями подає каву в гранчаках? Дорікають мені дорогим автомобілем, який, мовляв, купив на пожертвування мирян. Але я не пригадую, щоб оті завзяті газетярі, яким образ затаврованого владики не дає спати, цікавилися, з якого посуду їдять московські архиєреї, в яких ліжках вони сплять і на яких автомобілях їздять. Запевняю, все там набагато пишніше, і золота в скринях Московського Патріархату не менше. Проте нікому і на думку на спаде називати за це їх такими словами, якими називають мене, інших владик Київського Патріархату. Справа зовсім в іншому. З історії ми знаємо, що у Геббельса були свої прийоми пропаганди. Коли він хотів дискредитувати якусь партію чи державу, пропагандистський апарат розпускав усілякі компрометуючі чутки та анекдоти про їх лідерів. Підриваючи довір’я до керівника держави, було легко розправитися з обраною жертвою. Гадаю, причину газетного галасу на сторінках деяких засобів масової інформації треба шукати не в особі митрополита Філарета. Просто певні політичні сили не хочуть змиритися з тим, що в незалежній державі утверджується незалежна Церква.
– “Киевские ведомости” і “Независимость” запевняють: ми не виступаємо проти Київського Патріархату. Ми боремося проти нечесних прийомів, проти аморальних вчинків предстоятеля. Мовляв, митрополит привласнив півтора чи три мільярди карбованців, грошей Київського екзархату, на які претендує УПЦ Московського Патріархату.
– Кошти, звичайно, у нас є. Щоправда, не такі астрономічні суми, що гуляють по публікаціях. Але треба сказати, що це гроші віруючих, і люди пожертвували їх на Церкву. УПЦ Київського Патріархату є правонаступницею екзархату та Української Автокефальної Православної Церкви. Що ж стосується претензій духовенства, яке орієнтується на Москву, то скажу так: хай їх підтримує той, хто посадив митрополита Володимира (Сабодана) у Київ. Мабуть, не дуже підтримують миряни прибічників московської лінії, якщо в них немає коштів навіть на утримання духовної семінарії.
Мені неприємні всі ці розмови про гроші та посуд. Але читачі повинні знати всю правду. Рано чи пізно вся роздута проти мене кампанія лусне, як мильна бульбашка, і люди в усьому розберуться.
– Ваше блаженство, не хотілося б, щоб наша розмова закінчувалася на цій невтішній ноті.
– Пробачте, ви мене трохи розбурхали, – посміхається. – Я бажаю вам і вашій родині, всім читачам авторитетної газети, яку читає українська інтелігенція, благословення Господнього. А особливо – дітям. Вони виростуть у любові до Бога, рідної церкви, нашої незалежної України.
 
Розмову вів Олександр ЗАЄЦЬ