Сьогодні розпочинає роботу Всеукраїнський православний Собор. Ситуація у церковному житті України складна: суспільство, мов та іржа, роз’їдають міжконфесійні (а часом і в межах однієї конфесії) чвари, що загрожують самому існуванню нації. Про причини такого стану, про те, що криється часом за розкольницькими діями певних осіб чи груп, у розмові з нашим кореспондентом розмірковує заступник Патріарха Київського і всієї України митрополит Філарет.
– Владико, ви пройшли складний шлях до усвідомлення необхідності самостійної Української Церкви. Однак московські церковні діячі вважають, і про це говорять на кожному кроці, що утворення УПЦ Київського Патріархату – неканонічне, що православ’я позанаціональне.
Я гадаю, що такі твердження Московським Патріархатом висуваються для того, аби утримати Українську Православну Церкву у своєму підпорядкуванні, а через Церкву й надалі справляти вплив на українську паству, власне, на весь народ України, який посмів вийти з орбіти інтересів імперії.
А стосовно того, що таке канонічність, що УПЦ Київського Патріархату неканонічна... Давайте розберемося: що таке канонічність? Якщо єпископ має безперервну апостольську спадкоємність од святих апостолів, то він – канонічний. Канонічна і Церква, яку він очолює. Тобто Українська Православна Церква має таку апостольську спадкоємність і може довести ланцюг від сьогоднішніх єпископів до святих апостолів. А тому вона також канонічна.
Ось у Москві кажуть, що УПЦ нібито неблагодатна Церква. І цим залякують людей, радять їм не ходити до храмів Української Православної Церкви. Віруючі мають знати: якщо єпископ канонічний, має апостольську спадкоємність, то він відправляє божественну літургію, тобто євхаристію. А євхаристія означає присутність Христа в Церкві. Якщо ж Христос присутній у Церкві, то вона – благодатна, бо там, де Христос, там – Благодать, там – Святий Дух.
Історія свідчить, що майже всі автокефальні Церкви, які досягли самостійності в ХІХ та ХХ століттях, проголосили себе автокефальними самі. Приміром, самостійно проголосили автокефалію Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Албанська Церкви. Навіть Російська, яка нині закидає нам, що ми неканонічні, 1448 року самостійно, без згоди Константинопольського Патріарха, поставила свого митрополита, а це означає, що проголосила себе незалежною, самостійною Церквою.
– Виходить, Московська Церква виникла на 460 років пізніше за Київську? Адже християнство прийшло в Київ 988 року, а в Суздаль, Володимир та Москву – значно пізніше. Київська митрополія в церковному управлінні завжди мала певну самостійність від Константинополя. В 1686 році цей процес був насильницьки перерваний Московською Патріархією...
– Усе це так. І тут постає питання: якщо в Москві дбають про істину, то чому забувають, яким чином підпорядкували Київську митрополію? В цьому випадку сталося цілковите порушення церковних канонів. Адже відривати частину тієї чи тієї Церкви від своєї сестри і прилучати її до себе канонами забороняється. Московська Патріархія це зробила, остаточно приєднавши Київ 1688 року, хоча процес прилучення Київської митрополії розпочався значно раніше. Окрім того, з порушенням канонів були приєднані Грузинська Церква на початку ХІХ століття, частина Польської в 1939 році, бо єпархії Західної України входили до її складу. (До речі, Польська Церква отримала автокефалію від Константинополя в 1924 році.) Так само було вчинено з єпархіями в Прибалтиці й Молдові. В усіх цих випадках Московська Патріархія діяла з позиції сили: за нею стояла міцна держава.
Мені здається, доречно було б торкнутися теми відносин Церкви і держави. Тим паче, що від часів розколу на старо- і новообрядців історія Московської Церкви – це історія втручання держави в життя Патріархії.
– До Патріарха Никона Церква підтримувала державу, у них були взаємні інтереси. Але держава тоді не втручалася в життя Церкви. І той великий розкол, який стався за царя Олексія Михайловича та Патріарха Никона, мав тяжкі наслідки, бо опісля держава взяла владу над Церквою, обернула її на інструмент своєї політики. Церква тоді стала одним з департаментів держави, єпископів фактично призначали не стільки Святійший Синод, скільки обер-прокурор чи імператор. Тобто відбувалося безцеремонне втручання в життя Церкви, її використовували для різних політичних цілей. Саме так за розпорядженням Петра І було піддано анафемі гетьмана Івана Мазепу. За прямого втручання імператриці Катерини ІІ позбавлено сану митрополита Арсенія Мацієвича, Тобольського митрополита Павла Конюшкевича. І таких прикладів можна наводити чимало.
І хоча радянський режим був побудований на атеїстичному підґрунті, з часом Сталін зрозумів: без Церкви йому не вдасться провадити свою політику. Тож у роки Другої світової війни він змушений був змінити ставлення до Церкви, аби зробити її інструментом своєї політики, особливо у миротворчій діяльності.
І нині, коли розпався Радянський Союз й утворилися нові держави, московські політичні кола знову намагаються використовувати Церкву у своїх політичних намірах.
Владико, події на архиєрейському Соборі, коли Вас будь-що хотіли перевести на іншу кафедру, аби зменшити Ваш вплив на становлення УПЦ Київського Патріархату, а згодом позбавили сану, – то також наслідок втручання держави у життя Патріархії?
– До мене не було жодних претензій доти, доки я не став на шлях відокремлення Української Православної Церкви від Російської. І Собор, який відбувся наприкінці березня – на початку квітня 1992 року, цілком схвалив мою діяльність, навіть висловив подяку за моє багаторічне служіння Церкві.
Після проголошення Акта незалежності я дійшов висновку про необхідність створення самостійної Церкви, інакше суверенітет молодої держави навряд чи можна було б вважати повноцінним. Коли в Москві зрозуміли мій вибір, одразу ж запропонували мені залишити Київську митрополію, тобто залишитися єпископом Української Церкви, але не очолювати її, аби Церква не пішла шляхом незалежності. Навіть згодні були дати мені кафедру. А коли я не пристав на цю пропозицію, оголосили, що позбавлять мене сану. І зробили це Патріарх та єпископат саме під тиском політичних сили Росії. Я сам був на прийомі, який робив Патріарх після Собору, і на власні вуха чув, як високий посадовець з російського уряду дякував Патріархові за те, що йому вдалося втримати Українську Церкву у своєму лоні... А потім Московський Патріархат настановив на чолі УПЦ свого ставленика – та не когось з українських митрополитів, як про це записано у Статуті нашої Церкви, а митрополита Ростовського Володимира, бо знали, що той слухняно виконуватиме їхні вказівки. Цікаво, що Володимир пізніше, коли йшлося про об’єднання двох Церков у єдину, в бесіді з одним нашим священиком зізнався, що справа тут не в митрополиті Філареті, а значно глибше... І це ще раз засвідчило, що тут замішані політичні сили, тобто йдеться про утримання України в лоні Росії.
– Якщо повернутися до подій на Архиєрейському Соборі, то мене здивувала позиція деяких українських єпископів: чому вони спершу одностайно голосують за автокефалію УПЦ, згодом так само дружно зрікаються цієї ідеї?
– Гадаю, тут ідеться про звичайний тиск чи шантаж. Тільки цим можна пояснити, що у листопаді вони голосували за автокефалію УПЦ, а на Архиєрейському Соборі у березні зреклися її. Причому відреклися в Москві, а не в Києві... Я говорив Патріархові, що це питання слід розв’язувати саме в Києві, аби потім не звинувачували в тиску з боку Москви. Патріарх з моєю думкою ніби й погодився, але, як бачите, згодом передумав...
А Собор у Харкові взагалі проходив під тиском – це дуже відчувалося – певних політичних і церковних сил, які змусили єпископат піти шляхом зрадництва. Так, це справді зрада, бо, відмовляючись від незалежної Церкви, єпископи знехтували думку народу, який на референдумі більшістю голосів обрав шлях незалежності.
Певні політичні кола використали невдоволення частини священнослужителів, єпископів, аби розколоти Київський Патріархат. Це не піде на користь незалежній Українській державі. Проте це не завадить нам провести свій Собор, на якому буде обрано Патріарха Київського і всієї України. Сподіваємося, що ця подія уможливить започаткувати об’єднання усіх православних конфесій в Україні в єдину Українську Православну Церкву.
 
Газета “Літературна Україна”,
21 жовтня 1993 року,
розмову вів Володимир КОРОЛЮК