У другу річницю Незалежності України заступник Патріарха Київського і всієї України митрополит Київський Філарет у своїй київській резиденції дав ексклюзивне інтерв’ю оглядачу “Ліберальної Газети” Георгію Бурсову.
Владико, в ці святкові дні скажіть, будь ласка, кілька слів про взаємозв’язок українського православ’я і здобутої державної незалежності.
– Українське православ’я має тісний зв’язок із незалежністю України. Вважаємо, що Україна справді може бути незалежною лише в тому випадку, якщо буде духовне підґрунтя – наша Церква буде незалежна від центру, розташованого в іноземній державі. Не тільки в окремої людини духовність є основою життя, а й у нації в цілому. Духовність, моральні засади сприяють розвиткові і нації, і держави. То згодом зникали з лиця землі держави, а спочатку руйнувалися моральні засади. Виходячи з цих міркувань, гадаємо, що, коли утворилася і стає на ноги держава, мусить і Церква бути незалежною.
Поки що бачимо протилежну картину – йде боротьба, інспірована з іноземного центру, щоб і надалі залишати Українську Церкву в підпорядкуванні Московської Патріархії. Ми ж прагнемо незалежності не в абсолютному розумінні, маємо на увазі адміністративну незалежність. Таку, яку мають Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська, Грецька та інші православні Церкви. Разом вони складають єдину Православну Церкву, хоч адміністративно одна від іншої незалежні. Саме таку Церкву ми й хочемо мати в Україні. Таку саму, як, зокрема, і в Росії. Тим більше, що християнство прийшло до нас не з Москви, навпаки, з Києва поширювалося на ті землі, де згодом засновано було Москву. В Києві був центр християнської духовної культури. Обманом і грубим тиском його штучно було перенесено до східної столиці з імперською амбітністю і з імперськими нахилами, від яких, як бачимо, важко позбавитись і в наш час.
Святкування другої річниці Незалежності України повинно нагадати, що усі маємо дбати про свою незалежну Церкву.
– Владико, чи позначилася незалежність на Вашій особистій долі?
– Можна сказати, дуже позначилась. Через те, що я почав боротися за незалежну Українську Церкву, я багато постраждав, і до цього часу страждаю. Бо Московська Патріархія ніяк не хоче змиритися з тим, що Українська Церква має відійти від московського центру, якому була підпорядкована з політичних міркувань, а не з духовних. Усе ж, що про мене писали і пишуть, говорили і говорять (мабуть, і будуть говорити) – усе це пов’язане з моєю позицією щодо незалежності нашої Церкви. Якби я не боровся за неї, за помісну Українську Церкву, то, звичайно, нічого того не було б. Продовжували б мене дуже хвалити, нагороджувати усілякими відзнаками, духовними і світськими, дякувати за будь-якої нагоди, як це було. Саме з причини моєї активної позиції щодо утвердження помісної Української Церкви я і став жертвою московського свавілля, лицемірства. Вчора з великими почестями й красною подякою присвоїти вище звання – “блаженнійший”, сьогодні ж – хутенько “розстригти у ченці”. Отаке обличчя моїх, та й не тільки моїх, “суддів”.
– Владико, чого нам чекати від майбутнього?
– Треба вірити, що Українська Церква буде єдиною в Україні помісною Церквою Київського Патріархату. Довгий чи короткий шлях до цієї мети – ми не відаємо. Один Бог знає, скільки нам відведено на цей шлях часу!
Єпископат Української Православної Церкви Московського Патріархату звернувся зараз до всіх православних християн України із закликом – об’єднатися. Та пропонують нам не об’єднання насправді, а пародію на об’єднання. Тому що у їхньому зверненні йдеться не про об’єднання різних гілок українського православ’я і створення на цій основі незалежної помісної Церкви, а про ПРИЄДНАННЯ через ПОКАЯННЯ назад до Московської Патріархії. Ну, про це вони можуть хіба що тільки мріяти. Ми утворювали автокефальну Церкву не для того, щоб відректися від неї. Як колись Генріх ІV стояв у Каносі на колінах перед Папою Римським, так і нас хочуть поставити на коліна перед Москвою. Щоб ми, ГРОМАДЯНИ України, каялись перед закордонним центром?! За що?! За те, що хочемо відроджувати свою духовність незалежно ні від кого, за відродження своїх українських традицій? У тому, що стався розкол в Україні, – не наша провина, скоріше Москви, яка втрутилася у внутрішнє життя Української Православної Церкви. Тільки вчора вони самі ж надали незалежність і самостійність в управлінні і раптом самі ж рішеннями своїх Соборів усі канони й порушили. Чи вважали, що Українській Церкві досить незалежності на папері?
Так хто ж повинен каятися, МИ чи ВОНИ?
– То виходить, що єпископат УПЦ Московської патріархії – усього лише маріонетки?
– Якби вони були дійсно незалежними і самостійними, як вони кажуть, то діяли б інакше. Розумні люди бачать, що ця залежність від Москви й стала головною причиною протистояння, розділення в Україні. Звільнись вони від московської залежності – і в Україні наступлять мир і злагода. Поки вони будуть залежати, а Москва використовувати церкву в Україні, щоб утримувати український народ у своєму підпорядкуванні, – у нас не буде ні миру, ні злагоди.
– Кілька слів, владико, про плани відбудови Успенського собору.
– Києво-Печерська лавра – це національна українська православна святиня. Там лежать преподобних наших предків нетлінні останки з усієї нашої рідної української землі, а тоді – Київської Руси. Не Московської, а Київської! Рано чи пізно лавра повинна підпорядкуватися Київському Патріархату. Під час богослужіння в Києво-Печерській лаврі повинно підноситися ім’я Київського Патріарха, а не Московського. Досить йому своєї Троїце-Сергієвої лаври, що під Москвою. Неприродно, щоб київська лавра належала патріархату іноземної держави.
Щодо відбудови Успенського собору, то ми мали в планах це робити. Та коли сталося розділення і лавра залишилася в підпорядкуванні Московському Патріархату – то плани наші призупинилися. Думаю, що в найближчі часи до відбудови Успенського собору повернутися не доведеться. Застосовувати силу ми не хочемо, сила – це не є зброя Церкви. Це зброя держави. А наша зброя – це Слово Боже, проповідь, переконання аргументами.
– Наша газета центристського спрямування. Прагнемо до замирення усіх верств суспільства, зокрема релігійних конфесій. Покладаємося на культурних, розумних людей, які піднімаються над чварами, роблять опонентам поступки...
– Ми теж стоїмо на таких самих позиціях. Тому ми ПЕРШИМИ виявили ініціативу, звернулися до єпископату та віруючих УПЦ Московського Патріархату із закликом об’єднатися, шукати і знайти компроміси заради об’єднання, відкинувши усі минулі чвари. Та замість того, щоб відповісти нам тим самим, кажуть: кайтеся, приєднуйтеся і йдіть до Москви. Звичайно, йти до Москви ми не будемо.
– Як кажуть: лікарю, зцілися сам!
– Шлю читачам вашої газети своє благословення: миру, щастя і любові у вашому домі!
 
Георгій БУРСОВ.
“Ліберальна газета”,
26 серпня – 1 вересня 1993 року