...Накладення Російською Православною Церквою на Патріарха України Філарета вищої можливої церковної санкції – відлучення, незалежно від будь-яких наслідків такого кроку, які він може мати в майбутньому часі, вже створило ефект поза часом: ім’я Філарета назавжди ввійде в історію.
Історія людства знає багато честолюбців, які вчиняли неймовірні подвиги і неймовірні злодійства лише ради того, щоб обезсмертити своє ім’я. Але, напевно, для християнської культури неможливо уявити щось більш далеке, більш протиприродне і богопротивне, як анафема, для того, щоб обезсмертити ім`я відлученого. Бо що є анафема? Вона є прокляття, є відлучення і відділення від спілкування з Церквою – містичним тілом Господа нашого, смертна кара, що настигає в житті земному.
Але скажіть, хто з нас, віруючих людей, що зібралися тут, відчув нині страх? Може, розкаяння? Хто з нас готовий відступитися від Первоієрарха? Хто вірить у цю кару його, а, значить, за ним – цілої Церкви? Ніхто. Бо дві тисячі років Апостольське Правило гласить: “у свідки проти єпископа не приймати єретика". А Христос навчав: “Невже ви ніколи не читали в писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем. Це від Господа, і дивне в очах наших. Тому кажу вам, що відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його. І той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється, а на кого він упаде, того розчавить” (Мф.21,42–44).
Кричуща староімперська сваволя Російської Церкви, що “відлучила” Предстоятеля Помісної Церкви незалежної Української держави, в діла котрої не має канонічного права втручатися жодна інша помісна Церква, – ця сваволя така очевидна і так унаочнює дрібнополітичну суть Російської Церкви, що не варто було б, як на факт, ані трати слів, ані нашої уваги. Але інші й важливіші питан­ня виникають за ним: що твориться з православ’ям, хрис­тиянством і нами самими?
...Фактично анафема звелася до звичайного контролю за злочинністю ще в ранньохристиянський час. За збірником Апостольських Правил початку VI сторіччя відлученню підлягали за зловживання грою і пияцтвом, убивство “одним ударом”, зґвалтування незарученої, крадіжку з церкви воску, олії, золотого або срібного посуду. Із 85 кано­нів, затверджених Трульським Собором у VII сторіччі “твер­дими і непорушними”, 34 передбачали відлучення від церковного єднання. Включно з таким цікавим приписом: “Якщо якийсь єпископ, або пресвітер чи диякон, або вза­галі хтось із священного сану цурається шлюбу, м’яса й вина не заради подвигу стримання, а через гидування, забувши, що все дуже добре, і що Бог створив людину, чоловіка і жінку, отже тим самим зневажає Боже створіння, то або хай виправиться, або хай буде позбавлений священницького сану та відкинутий від Церкви. Так само й мирянин".
Зловживання анафемою дійшло врешті до того, що в 386 році Іоан Золотоустий у своєму “Слові про проклят­тя” говорив: “У нас справа дійшла до такої біди, що, знаходячись у виключній небезпеці, ми не усвідомлюємо цього, і не перемагаємо огидніших із пристрастей, так що на нас виконалося слово пророка – «Нема кому приклас­ти пластиря, ні олії, ні пов’язки»”. Заклик св.Іоана Золотоустого припинити проклинання не був почутий. Його самого було відлучено, а після смерті – канонізовано. На Соборі Константинопольської Церкви в 995–996 роках анафема проти римських пап вже потрапила в “Синодик у Неділю Православ’я”.
У 1054 році анафема взагалі втрачає сакраментальне значення. Кардинал Гумберт і Патріарх Керуларій про­голосили взаємно двосторонню екскомунікацію. Західна і Східна Церкви – дві гілки християнства – відлучили одна одну, а хрестові походи, що почалися в ХІ сторіччі як акція проти ісламу, призвели до завоювання Констан­тинополя та кризи усієї Східної Церкви. Всередині хрис­тиянства закріплюється ненависть – “ліпше смерть, ніж Рим”, “ліпше тюрбан, ніж митра”.
Будучи апріорі протилежним основним цінностям хрис­тиянства – любові і милосердю, – вживання анафеми, найбільш демонстративного, відвертого й умисного спричинення зла, сторіччями лише руйнувало християнство. Тоді, коли суспільство поступово розвиває систему громадського права, а в новітні часи висуває пенітенціарну установку “шукайте альтернативу карі, а не різновиди кари”, коли гуманістична філософія “скасовує” пекло і ставить мету – зменшити біль на землі, – анафема тільки демонструє сла­бкість Церкви, а точніше, абсурдну самовпевненість смерт­них людей, які претендують на роль виразників суті добра і зла.
В нові, модерні часи анафема майже виключно має полі­тичне підґрунтя, тому стигматизація, клейміння “відлу­ченого” має зворотний психологічний ефект у суспільстві. Як прихований засіб політичного втручання, анафема про­вокує громадську дестабілізацію. Це призводить до зро­стання впливу держави на справи самої Церкви...
І все ж сьогодні, після здійсненого факту “відлучення” й анафеми на Патріарха Філарета, скільки б ми цим фак­том не легковажили, нас найбільше мучить питання інше: що з нами самими?
Через 289 років після знаменитої анафеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу – великого гетьмана Івана Мазепу, – Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено визнати, що як нація допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло лише на те, щоб колесо української історії обернулось і стало. Бо повторення долі, подвигу, кари й обставин є просто разючими.
Як Іван Мазепа виростає і формується на польській культурі, проходячи єзуїтську варшавську школу, – так Михайло Антонович Денисенко, що прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет, закінчує Духовну Академію в Москві.
Мазепа іде на службу до польського короля і тим відкриває собі всю Європу: подорожує по Німеччині, Франції, Італії, з дипломатичною місією бере участь в укладенні Піринейського миру в Парижі. – Філарета лишають викладати в Москві, потім у сані ігумена призначають інспектором Саратовської духовної семінарії. Пізніше – настоятелем подвір’я Руської Церкви при Олександрійській Патріархії, вікарієм Ленінградської єпархії. Він керує Ризькою єпархією. В 1962 році приз­начається єпископом Віденським і Австрійським, в 1969 – ректором Московської Духовної Академії. Філарет об’їжджає цілий світ, бере участь у роботі ООН і майже всіх Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі.
Всебічну освіченість Мазепи і його надзвичайну ерудицію зафіксовують майже всі тодішні історичні джерела. – А митрополит Філарет у 70-ті роки нашого століття стає почесним членом Московської і Ленінградської Духовних Академій, почесним доктором богослів’я “гоноріс кауза" Будапештської Реформатської Духовної Академії, Пряшівського Богословського факультету, Празького Богословського факультету Яна Гуса.
Польський король відправляє Мазепу посланцем в козацьку Україну. Російський Патріарх призначає в 1966 р. Філарета архиєпископом Київським і Галицьким, Екзархом України.
Мазепа досягає політичної вершини, коли обирається в 1687 році Гетьманом України, і царські російські вельможі сприяють йому, усуваючи ненадійного, на їхній погляд, Івана Самойловича, бо певні, що “ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа".
Архиєпископ Філарет виглядає в очах Московської Патріархії і московської влади настільки вартим довіри, що стає першим Екзархом України – українцем за походженням. І більше – після смерті Патріарха Московського Пимена в 1990 р. Священний Синод, а за ним Архиєрейський Собор РПЦ таємним голосуванням обирають митрополита Філарета Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу.
“Москвофіл” Мазепа, як його називали сучасники, бук­вально своїми руками віддає незалежність Української Церкви. Хоча існувала можливість вибору на митропо­лита Київського відданих Україні людей – архиєпископа Лазаря Барановича або ж архимандрита Варлаама Ясинського, – Мазепа, тоді генеральний осаул при гетьмані Самойловичі, сприяє вибору в 1685 році єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. 29 червня єпископ Гедеон був обраний митрополитом Київським, а вже 8 жовтня він урочисто присягнув на вірність Московському Патріарху і його наступникам.
Ставши Гетьманом, Мазепа придушує в 1692 р. повстання Петра Петрика, що прагнув визволити Україну з-під влади Москви, та засилає до Сибіру іншого повстанця – полковника Семена Палія, що йшов “слідами Хмельницького". – Екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет осуджує контакти Константинопольського Патріарха Атенагораса з “представниками розкольницького угруповання, що називає себе “Українською Православною Церквою в США” і яке очолює “іменуючий себе митрополитом Мстислав (Скрипник)”.
Гетьман Мазепа будує церкви: на кожен рік його гетьманування припадає одна монументальна будова. Екзарх Філарет будує Церкву: майже половина парафій Руської Православної Церкви знаходиться в Україні. Це ті 5 тисяч, якими пишається сьогодні УПЦ Московського Патріархату, – вони існують в Україні завдяки діяльності Філарета, предстоятеля Київської митрополії від травня 1966 року.
Досягнувши вершини влади, вершини слави і багатства, великий Гетьман України Іван Мазепа в 1708 році ламає присягу на вірність московському царю. Він підписує зі шведським королем Карлом XII договір, що “забезпечував свободу для українських земель, згідно з їх правами і давн­іми законами”. Гетьман пояснює Пилипу Орликові: “Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для загального добра спільної неньки батьківщини – бідної України, всього Запорозького війська і українського народу, для розширення прав і військових вольностей, хочу це зробити за допомоги Божої”.
У жовтні 1990р. Патріарх Московський і всія Руси Алексій II та Архиєрейський Собор РПЦ дарують Київ­ській Митрополії “широку автономію”. Митрополит Філарет стає Предстоятелем Церкви і дістає спеціальну благословен­ну грамоту. Але в листопаді 1991р. на Помісному Соборі УПЦ він заявляє про необхідність відділення від Москви та виносить цю вимогу на Московський Архиєрейський Собор у квітні 1992р. Він звертається з проханням “встановити історичну справедливість – надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві”. Перед відльотом до Москви Митрополит Філарет говорить кореспондентам в аеропорту: “Це питання треба вирішити негайно, оскільки в незалежній державі повин­на бути самостійна православна Церква”...
Іван Мазепа, ідучи на чолі української армії на зус­тріч із шведським військом, промовляє: “Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Брати! Воля Божа не об’являється грі­шним людям. Та що там Бог і не приготовляв би для нас, ми не можемо довше стерпіти московського ярма. Чого вартий народ, який не в силі супротивитися небезпеці, яка йде на нього?”
Та московські війська Галіцина і Меньшикова скористалися зрадою козацької старшини, і гетьманська столиця Батурин падає. Його населення поголовно варварськи вирі­зують, а трупи козаків прибивають цвяхами до дощок та пускають по Сейму. Щоб уся Вкраїна знала – Батурин зруйнований. Україну купають в її крові. Через тиждень у Глухові повісили Мазепин манекен, театрально здерши з нього всі почесні відзнаки, та в присутності Петра І у Святотроїцькій церкві проголосили анафему: “Новий зрад­ник, якого звуть Івашка Мазепа... – антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкурою, і потайний злодій, посудина зміїна... Єхиднове породження, як змій вселукавий, отруту свого зловісного наміру на православну державу вилив у 1708 році. Як другий Юда, зрадник зрікся Христа Господа і благочинної держави...”
Через 283 роки, в 1991-му, “благочинної держави” зрікається митрополит України Філарет. Його відразу ж “благословляють” лишити Київську кафедру, через місяць усувають з Предстоятеля Церкви, позбавляють сану “до простого монаха”. У грудні 1994 року Собор єпископів РПЦ вирішує накласти анафему на “ченця Філарета”, якщо він “не припинить своєї священнодійної діяльності”. А в лютому 1997р. РПЦ відлучає його від Церкви.
Як майже вся старшина відступається від Гетьмана Мазепи, – так український єпископат покидає Предстоя­теля. Як за живого ще Гетьмана з волі царської старши­на обирає покірного Москві Івана Скоропадського, – так, порушивши власний Статут, за відсутності Предстоятеля УПЦ, рядовий єпархіальний архиєрей, навіть не член Священного Синоду, митрополит Никодим, збирає в травні 1992р. Харківський псевдособор. Цей “Собор”, половина складу якого хіротонізована митрополитом Філаретом, за живого Предстоятеля, обирає Володимира Сабодана, архиєрея іншої – Російської Православної Церкви. За архиєреями відходять духовенство і монастирі.
Так само, – писали французькі дослідники життя Мазепи, – “треба визнати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності. Київський митрополит, переяславський і чернігівський єпископи брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули про добродійність Мазепи, про його постійні щедрі дари на Церкву і про його становище вірного оборонця православної віри. Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх зверхників. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам”. А українець, царський митропо­лит Стефан Яворський, автор панегіриків на честь Мазепи, ревно додав до анафеми своє: “А хто це такий, той Мазепа?.. Юда, лицемірник і новий Каїн”.
Дивовижна іронія долі спіткала Мазепу і повторилася щодо Філарета. Ті самі запорожці, – як писав М.Грушевський, – “давніше неприхильні Мазепі, як московському і старшинському прислужнику”, на яких Мазепа скаржився цареві: і, мовляв, “не такі страшні запорожці, як цілий український посполитий народ”, – виступили одностайно на боці Гетьмана і рятували його, що програв, ціною власного життя та, як показав час, ціною всієї Запорозької Січі. А ті самі непримиренні автокефалісти в червні 1992р. одностайно йдуть на союз із майже самотнім Філаретом та обирають його фактично діючим Главою Церкви. В лютому 1997 року найзавзятіші з автокефалістів – соборноправники США – першими запротестували проти блюзнірської анафеми Патріарха Філарета, як найвищого авторитету Помісної Української Церкви...
Постать Мазепи, якого щорічно Російська Право­славна Церква в Неділю Православ’я святочно виклинала аж до 1917 року, персоніфікувала цілу добу української історії. Програш Полтавської битви влітку 1709 р. став трагічним рубежем, за яким на український народ чекали лише втрати. Попереду були Малоросійська Колегія і будівництво Петербурґа на козацьких кістках. Зруйнована Січ. У 1720р. виходить перший указ проти української мови. В 1764р. було скасовано гетьманство. Останнього гетьмана України згноїли в колодці. В 1775р. винищено запорожців. У 1783р. введено панщину. У 1876 українську мову заборонять зовсім, а в XX столітті Україна переживе геноцид: буде винищено УНР і Автокефальну Церкву, селянство і всю інтелігенцію. Мазепинська доба ніколи більше не повторилася в українській історії. Покоління українців пішли “прорубувати російське вікно в Європу”.
Сьогодні долю України, долю її незалежності персоні­фікує її Патріарх, істинний лідер Української Православної Церкви всі останні 35 літ, включно з роками за обох попередників-патріархів. Тому так само, як у Москві не забу­вають Мазепу жодного року майже триста літ, так від 92-го щодня намагаються усунути Філарета – прощальними “благодарностямі” і мітингами-соборами, “розстриженням” і психологічним вимотуванням, нескінченною чередою зрад та, нарешті, відлученням.
“Він мусить піти” – це рефрен, що вбивається в наші голови так невідступно і різноманітно, що декому починає ввижатися, – може, справді, йому ліпше піти? Заради блага Церкви – піти?
Ні. Ніколи. Коли під тиском Радянської влади Собор УАПЦ в 1926 році усунув митрополита Василя Липківського, Собор зрадив себе і прирік себе. Власноруч підписав власний смертний вирок собі і Церкві в Україні. Собор відступив від Липківського, він не йняв віри пророцьким словам: “Хіба не знали ви, на що ішли?” – і сам Бог відступив від нашого народу – попереду голодомор, геноцид, війна.
Український народ відступив від Мазепи, очікуючи розвитку подій, і потрапив у рабство, не пережите досі. Кінець гетьманщини став кінцем нашої незалежності.
За живого Мазепи обрали Скоропадського. За живого Липківського – Павловського. За живого Філарета – Сабодана. За це відступництво ми платимо свою страшну ціну. І ціна ця настільки висока, що коли ми ще існуємо взагалі як нація, як народ, то лише завдяки тому, що в кожного з нас, можливо, тією самою анафемою, але вживлено-таки мазепинський дух. І ще тому, що людське існування явно має в собі мету більшу і склад­нішу, ніж елементарне виживання.
Любов до братів своїх, до землі своєї, до народу, пле­мені і нації своєї. Любов, що перемагає користь, лінощі, жадіб­ність, біль, страх, самотність і безнадійність. Любов, що перемагає людську смертність та індивідуальну безвихідь. Носіям цієї любові Бог дає безсмертя. І відлученим від Церкви за цю любов Бог також дарує безсмертя.
“Істину кажу у Христі, не обманюю, – говорив у Посланні до Римлян апостол Павло, найвідданіший у любові своїй до Господа, – совість моя свідчить мені Духом Святим, що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму: Я ЖАДАВ БИ САМ БУТИ ВІДЛУЧЕНИМ ВІД ХРИСТА ЗА БРАТІВ МОЇХ, РІДНИХ МЕНІ ПО ПЛОТІ” (Рим. 9, 1–3).
 
Оксана ХОМЧУК,
головний редактор журналу
“Українці Америки за Київський Патріархат”
жовтень 1998 р.