Таїнством хрещення прощаються всі попередні гріхи людини, однак після хрещення людина починає обростати гріхами. Безгрішним є тільки Господь Бог, а кожна людина є грішною. Щоправда, кожен грішить по-різному: у одного мало гріхів, другий вкритий ними ніби коростою. Дозволимо собі провести певне порівняння. Людина звичайно регулярно і старанно миє своє тіло, але все одно на ньому залишається якась частинка бруду, нехай мікроскопічна, якісь мікроби. Але через те, що абсолютної стерильності не можна досягнути, нормальна людина не стане відмовлятися від вимог елементарної гігієни. Так само і з людською душею, яка потребує регулярного очищення. Таїнство покаяння є своєрідним відтворенням хрещення, у ньому людина очищає свою душу і совість…
Грецьке слово “метанойя” (покаяння) означає буквально “переміна розуму”. Православна віруюча людина повинна осмислювати своє життя, аналізувати свої думки та вчинки, побачити, ніби бруд на руках, гріх у своїй душі і очиститися від нього, покинути гріховне життя й навернутися до Бога, від Котрого віддалилася.
Таїнство покаяння було встановлено Самим Господом нашим Ісусом Христом, щоб люди, визнаючи свої гріхи та каючися в них, отримали прощення. Не випадково, Христос почав свою проповідь словами: “Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне” (Мф. 3:2), не випадково Він повторював ці слова і відпускав гріхи людям і закликав уникати зла у майбутньому (“ Не гріши ж уже більше” (Ін., 5:14). У перший же день після Свого воскресіння, з’явившись учням, Господь сказав їм: “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите – простяться їм, а кому затримаєте, - то затримаються!” (Ін., 20: 22-23). Від апостолів це право відпускати чи не відпускати гріхи перейшло до їх спадкоємців – священиків та єпископів. Отже, таїнство покаяння (сповідь) було встановлено Самим Господом і існує з самого початку Церкви. Власне благорозумний розбійник на хресті визнав свою гріховність і визнав Ісуса Христа Господом і по суті вже тоді була здійснена перша сповідь, яку прийняв від смертної людини Сам Господь, даруючи їй за щире каяття Царство Небесне.
У християнській традиції Церква сприймається як духовна лікарня, а гріх як хвороба; сповідь – як лікування, а священик як лікар. Добре сказав св. Іоан Золотоуст: “Ти згрішив? Увійди до церкви і покайся у своєму гріху…тут лікар, а не суддя; тут ніхто не засуджується, але кожен дістає відпущення гріхів.”
Сповідь того, хто кається, призначена Богу, але вислуховує її священик – людина обрана й уповноважена на це від Бога. Часом православні, під впливом іновірців, особливо з числа протестантів твердять, що їм нема у чому сповідуватися перед священиком, бо вони самостійно дадуть звіт у своїх вчинках перед Богом або ж можуть поговорити про свої гріхи із знайомими, з психотерапевтами тощо. Звичайно поговорити з кимсь можна, можна й дістати певне психологічне полегшення, але гріх не стане від цього відпущеним, це не буде таїнство покаяння, про яке говорив і яке встановив Господь. Інколи згадують про публічну сповідь перед всією громадою, як це чинили в часи раннього християнства, але ж і тоді не громада відпускала гріхи, а саме священик. Тому не варто обманювати ні себе, ні інших. І чим швидше християнин піде на сповідь, тим краще для нього самого і не тільки у загробному, але й у цьому земному житті. Коли ж Бог – Син вдруге прийде на землю судити живих і мертвих на Страшному Суді, тоді вже буде пізно каятися.
Сповідь священик може вислухати не тільки у храмі, але й за його межами. Це робиться у випадках, коли сама людина не може прийти до храму через хворобу, перебування в ув’язненні, під час військових дій, тощо. Слід підкреслити, що без попередньої сповіді неможливо причащати віруючих! Від нього звільняються тільки діти до 8 років, а також тяжко хворі.
Часом людям, особливо тим, котрі рідко бувають у храмі Божому, важко стати на сповідь через сором. Але соромитися треба не сповіді, а своїх гріхів! Бувають такі хвороби тіла, про котрі не хочеться говорити нікому, навіть лікарю. Але свідомість того, що запущену хворобу тяжче вилікувати, змушує йти до лікаря. Так само і у відношенні до гріхів. Якими б важкими й неприємними були ці гріхи, однак про них треба сказати священику, причому говорити про всі гріхи, не приховуючи якісь із них, бо такий гріх стає подвійним. Слід підкреслити, що про гріхи розповідаються не так священику, як Богу. Священик слухає розповідь про чужі гріхи не з цікавості, а внаслідок обов’язку, покладеного на нього Господом, в силу прагнення допомогти своєму ближньому. Повірте, що вислуховування чужих гріхів є тяжким навантаженням на священика, особливо коли на сповідь приходять десятки людей і тільки Божа воля дає священику можливість зберегти належне психічне здоров’я. Слід вказати й існування таємниці сповіді, за розголошення якої (навіть коли йдеться про кримінальні злочини) священика позбавляють сану. Варто додати й те, що священик і не ставить за мету запам’ятовувати чиїсь гріхи, що й важко зробити, коли сповідуєш десятки людей і входиш у конкретну ситуацію кожної, хочеш дати належну пораду...
Сповідь відбувається індивідуально. Віруючий підходить до священика, коли той виходить на сповідь (найчастіше це відбувається під час вечірнього богослужіння, під час Літургії або перед нею), цілує хрест і євангеліє, стає на коліна або схиляє голову, котру священик покриває єпитрахиллю (деталь облачення), називає своє ім’я і розповідає про свої гріхи, відповідає на питання священика, слухає його поради й настанови. Слід знати, що тут не треба детально розповідати про гріх, достатньо констатації цього факту. Так, якщо людина кається у здійсненому перелюбі, то про це можна сказати двома словами, а священик не буде питати: з ким цей гріх було вчинено тощо. Якщо людина лаялася і кається у цьому на сповіді, то не треба цитувати брудні слова лайки.
Є деякі речі, про котрі треба сказати, щоб полегшити віруючому підготовку до сповіді. Давно відмічено парадоксальне і достатньо поширене явище. Чим рідше людина буває у храмі Божому, чим рідше сповідується, тим більше вона переконана у своїй непогрішимості. Тут людина просто не в стані визначити, знайти свій гріх, не може критично до себе поставитися, дати об’єктивну оцінку своїм вчинкам. У таких випадках доводиться ставити додаткові питання і на подив сповідника він знаходить у своїй душі чимало гріхів, про існування яких він навіть не знав. Характерний приклад. Ось жінка вперше сповідується і впевнено заперечує наявність у неї смертних гріхів, наприклад вбивства. На запитання: “ А чи були аборти?” з подивом відповідає: ”А хіба це гріх?”, і тільки на сповіді починає усвідомлювати всю тяжкість здійсненого. Досить поширеним є й свідоме чи несвідоме прагнення обійти свої гріхи мовчанкою, зате обговорити гріхи своїх ближніх. Звичайно, буває й так, що й невістка винувата і провокує свекруху на конфлікт, на стрес, але ж це буде гріх іншої людини, а не власний! На те вона й сповідь, що тут треба говорити виключно про власні гріхи і каятися в них.
Поширеною є й така ситуація, коли людина плутає сповідь з духовною бесідою. Дійсно, важливим є порадитися із священиком про свої проблеми із зловживанням алкоголем, про сімейні конфлікти, про важкі взаємовідносини з начальством по роботі тощо, але ж сповідь призначена не для цього. Вказані проблеми треба обговорювати в інший час із священиком, наприклад після служби, а ще краще узгодивши з ним час для індивідуальної бесіди, нерідко дуже тривалої. Якщо людина вже покаялася і гріх було відпущено священиком, то цей гріх вже не треба повторювати на подальших сповідях, звичайно якщо його (гріх) не повторено.
Церква дає шанс виправитися навіть найтяжчим грішникам, йдучи слідами заповідей Господніх, Котрий вчив бути милостивим до грішників і відпускати їм гріхи. Багато хто цей шанс використовує сповна, принаймні той, хто кається незмірно вище стоїть того, хто вважає себе майже безгрішним. Надзвичайна небезпека для людини – перейти незриму риску, коли вже атрофовано почуття розкаяння, коли у своїй гордині людина віддає себе у владу демонічним силам. Звичайно і такі люди можуть усвідомити свій гріх і покаятися, але якби це розкаяння не виявилося запізнілим…Взагалі кожен сповідник має добре пам’ятати сторінки Євангелія, де говориться про митаря й фарисея у храмі.
При щирому покаянні гріхи відпускаються і віруючий може бути допущеним до Причастя. У складних ситуаціях священик може накласти єпитімію – проходження морально-виправного періоду (тривалі молитви, посилений піст, земні поклони, тощо, навіть і недопущення до Причастя протягом певного часу). Якщо цей період належно пройдений, тоді має бути нова сповідь і віруючий врешті допускається до Причастя. Але не завжди таїнство покаяння безпосередньо пов’язане із таїнством Причастя. Нерідко вірні приходять на сповідь, не обов’язково, щоб тут же причаститися. Вони не чекають накопичення гріхів, прагнуть полегшити свою совість. Взагалі, сповідь має величезний стабілізуючий вплив на віруючу людину. У нашому складному, сповненому стресів житті, дуже важливим є знайти правильне розв’язання складної ситуації! Нерідко на сповідь приходять поділитися найсокровеннішим люди, які стоять на межі самогубства. І тільки сповідь (прикладів цьому маса!) втримує їх від цього трагічного кроку! Таким чином, сповідь допомагає подолати складні життєві бар’єри, правильно скоригувати життєвий шлях людини з користю і для нього самого, і для суспільства. До того ж із своїми проблемами далеко не завжди можна звернутися до знайомих, чи до психотерапевта. Зрештою найзнаменитіший психотерапевт не може дати людині того, що дається їй на сповіді у звичайного священика, бо священик є слугою Господнім і тільки він має право відпускати гріхи, оскільки покаяння є Таїнством, оскільки Святий Дух незримо сходить до людини в цей час. Тільки свята Церква вказує людині на єдино вірний орієнтир її життя, до котрого кожен має прагнути і цим орієнтиром є Бог.