Православний катехізис визначає в якості першоджерел віровчення Святе Письмо і передане Церквою Священне Передання.
Спочатку виникла Церква, і лише після цього поступово стали з`являтися книги Нового Завіту: Євангелія і апостольські послання.
Коли ми пригадаємо, як мало на той час було "книг" — рукописів — і що нарівні із справжніми писаннями з`являлися написані від імені апостолів євангелія і інші тексти, стає зрозумілим, яке величезне значення мало живе Передання Церкви в справі захисту істинності християнської віри. Першорядне значення Передання явно демонструє той факт, що Церква тільки в V столітті остаточно вирішила, які саме книги мають вважатися справді натхненним одкровенням Божим.
Таким чином, Церква сама визначила склад Святого Письма.
За роз`ясненням Святого Письма православний християнин звертається саме до Церкви, яка свого часу визначила зміст Біблії. І це не просто питання авторитету Церкви, але ж бо тільки чистим серцям було обіцяно "Бога узріти" (Мт. 5:8). Іншими словами: істини Слова Божого відкриваються людині в правильному світлі тільки по мірі того, як очищається її серце. Повної чистоти серця і, таким чином, повної непогрішності в тлумаченні слова Божого не мала жодна людина. Але цей дар було дано всій Церкві через діючого в ній Святого Духа. На практиці це означає, що коли всі або більшість відомих своїм святим життям Отців Церкви пояснюють однаково якесь місце із Святого Письма, це стає істиною для членів Церкви. Без такого критерію авторитет Біблії ґрунтувався б на особистій суб`єктивній думці кожного тлумача. Згідно з нашою вірою, одне Святе Письмо, без Священного Передання — свого живого тлумача — як джерело істини є недостатнім.
У 15-му розділі Діянь Святих Апостолів йдеться про собор апостолів, про результат якого вони повідомляли так: "Зволилось Духові Святому і нам". Протягом першого тисячоліття таких соборів, на які збиралися послідовники апостолів, усі єпископи Церкви, проводилося декілька. На цих соборах визначалися догмати і вирішувалися актуальні для того часу проблеми церковного життя. Сім таких церковних соборів Церква назвала Вселенськими, і їх рішення відносяться до всієї Церкви і є для неї зобов`язуючими. Перший з цих соборів відбувся в Нікеї в 325 році, а сьомий — в Константинополі, в 787 році.
Окрім Вселенських Соборів протягом першого і другого тисячоліть було декілька помісних церковних соборів, котрі мали значення і для всієї Церкви. Прикладом може послужити Константинопольський собор 1351 року, який затвердив практику ісіхазму або так званої невпинної сердечної молитви. Собор також затвердив вчення святого Григорія Палами про нестворене світло Святого Духа.
З 1961 року православні помісні Церкви готують загальний собор, тобто так званий Святий і Великий Собор, який має на меті знайти рішення нових проблем, що постають перед Церквою в сьогоденні.
Історія показує, що перші собори, які одержали авторитет Вселенських Соборів, завжди скликалися перед лицем небезпеки, що загрожувала єдності і істині Церкви. Такою загрозою були, наприклад, христологічна єресь, що перекручувала розуміння природи Христа.